— То ти з Вовкожерових людей?
— Я з Вовкожером не знайомий, — відповів хлопець глибоким м’яким голосом.
— Та він не з «Мазунчикової» команди, — у другому голосі Мія впізнала Лема, Скаппсового брата. — Ти на нього глянь. Та йому росту ледь вистачить, щоб до Вовкожерових яйок дотягнутися.
Регіт.
— Мо’, в тім і річ?
Гучніший регіт.
Двеймерець перечекав, щоб упевнитися: більше жартів не буде — і продовжив підніматися сходами. Мія прослизнула до свого номера й зачекала біля замкової шпарини, спостерігаючи, як хлопець нечутно пройшов до власної кімнати. Від його кроків заледве шепіт здіймався, хоча Мія знала, що мостини скавчать, як сімейство замордованої мишви. Хлопець глипнув через плече на її двері, разочок втягнув носом повітря і зник усередині.
Дівчина всілася в себе в кімнаті поміркувати, чи треба до нього підійти, а чи вшитися з Останньої Надії під кінець обороту, як вона й планувала[26]. Було очевидно, що хлопець шукав те саме, що й вона, і з великою імовірністю був холоднокровним психопатом. Дівчина сумнівалася в тому, що багато неофітів шукали Багряну Церкву з отаких альтруїстичних міркувань, якими вона сама керувалася.
Коли міські дзвони вдарили на безніч, вона почула, як хлопець м’яко, немов оксамит, попрямував до сходів. Дівчина відчула, як її тінь заворушилася й потягнулася, чіпляючись ілюзорними пазурами за мостини.
— …якщо до ранку не вернусь, розкажеш матусі, що я її любив…
Дівчина форкнула, а не-кіт ковзнув під двері. Мія чекала годину за годиною, більш схильна читати у світлі свічок, аніж прочинити віконниці й впустити сонце. Якщо вона полишає місто цього обороту, то зробити це треба, коли дванадцяті дзвони вдарять: тоді на вартовій вежі відбувається зміна караулу. Якраз простіше коня вкрасти. Усвідомлення того, що вона могла б просто купити якусь шкапу, підняло руку в кінці класу, але на нього шикнула думка про те, що не варто їй до пустки рушати на чомусь іншому, окрім найкращого коня, якого тільки можна знайти в цьому містечку[27].
Мія відчула ворухливий озноб, усвідомлення втрати, і кіт, що був тінню, застрибнув на ліжко поруч із нею. Змигнув уявними очима. Спробував замуркотіти — не вийшло.
— Ну?
— …він скромно пообідав, а за їдою спостерігав за тими, хто його ображав, і рушив за ними, коли ті пішли…
— Повбивав?
— …насцяв до їхніх діжок з водою…
— Ну, не дуже кровожерливо. А потім?
— …видряпався на дах стайні. і відтоді невпинно спостерігає за твоїм вікном…
Кивок.
— Гадаю, він помітив мене, щойно ввійшов.
— …розумаха…
— Ходімо подивимось наскільки.
Мія зібрала речі, книжки поклала в невеличкий наолієний ранець. Вона сподівалася, що зможе прослизнути непоміченою, але тепер, коли цей двеймерець за нею стежить, питання, чи треба з ним мати справу, більше не стояло. Тепер воно полягало в тому, як із ним учинити.
Вона вислизнула з кімнати й пройшлася по рипливих мостинах, не зчинивши жодного звуку. Ковзнула до дверей порожньої протилежної кімнати, витягнула з маленького гаманця дві відмички і взялася до роботи, поки за кілька хвилин не почула тихеньке «клац». Вислизнула крізь вікно, пурхнула через дах, відчуваючи, як сонячне світло жарить із продутого вітрами неба, як адреналін пульсує в пучках пальців. Приємно було знову рухатися. Знову піддаватись випробуванням.
Вона швиденько перебігла провулок між «Імперіалом» та пекарнею, що стояла поруч, — чоботи її звуків лишали не більше за вітер. Не-кіт скрадався попереду, уважно зиркаючи не-очима.
Так само як перед вікном Августа, Мія зачерпнула й схопила навколишні тіні. Пасмо за пасмом, вправними пальцями вона огортала тіні навколо себе й ладнала, наче кравчиня, собі плащ — плащ, який змушував губитися недосвідчені погляди.
Плащ із тіней.
Люб’язне панство, звіть це як собі хочете. Тавматургія. Аркімія. Чародійство. Чаклунство. Як і будь-яка сила, воно вимагало своєї десятини. Коли Мія загорнулася в тіні, світло перед її очима трохи поблякло. Як і завше, сама вона гірше бачила крізь завісу тіней, як і її було складніше крізь ту завісу побачити. Навколишній світ розплився, потьмянів, почорнів — вона мусила йти повільніше, щоб не перечепитися чи спіткнутися. Та вона крок за кроком скрадалася, загорнута у свої тіні, крізь прискіпливе сяйво безночі — акварельний ескіз на полотні світу.
Піднялася бічною стіною стаєнь, навпомацки чіпляючись за ринву. Видерлася на дах, примружилась крізь власний серпанок, помітила двеймерця в затінку димаря — хлопець слідкував за вікном її спальні. Мія обережно ступала черепицею, уявляючи, що вона знову на складі Старого Меркуріо: підлогу встеляє опале листя, триоборотна спрага пече горло, а навколо карафи з кришталево чистою водою сплять чотири сторожові пси.
26
Попри прикрий брак темряви, більшість громадян республіки все ще потребували сну і, незважаючи на сезони, перехід від годин неспання позначався перемінами в ітрейській погоді. З наближенням безночі від західних океанів здіймалися вітри й ревли над республікою, приносячи із собою блаженне зниження температури. Оскільки засинати простіше в прохолодніші часи, така переміна, або ж оборот, погоди для більшості людей ставала сигналом впасти на подушку, солому чи бруківку — відповідно до стану сп’яніння. Вітри повільно стихали й здіймалися знову приблизно за 24 години. Подейкували, що ці вітри — дарунок від Наліпси, Повелительки штормів, що змилостивилася над землями й людьми, над якими палало майже повсякчасне світло її батька.
Отже, терміном «оборот» ітрейці позначають цикл сну й неспання. Тиждень складається із семи оборотів; три сотні і ще п’ятдесят оборотів становлять сезонний рік. Це, звісно, лінгвістичний курйоз, а проте він є необхідним в умовах, коли власне день триває два з половиною роки поспіль, а вечірки на день народження є привілеєм, який можуть собі дозволити тільки найбагатші.
27
Час від часу (і це незрідка завдавало їй прикростей) крізь дбайливо виплеканий фасад «та мені посрати» прослизала давня пиха хребцеродженної. Можна витягнути дівчину з рівчака, та ніколи не витягнеш рівчак із дівчини. На жаль, розкошів це теж стосується.