Гаслом старого було «мотивуй» — то вже запевне.
Усе ближче. Вона вагалася: говорити чи діяти, починати чи завершувати. Лишалося близько двадцяти кроків, і вона побачила, як хлопець напружився, повернув голову. Вона пірнула, щоб ухилитися від жмені ножів, які стрімко злетіли в повітря, — він метнув одразу три, один за одним, і ті ножі сяяли у світлі триклятого сонця. Якби ж стояла істиннотьма, вона його дістала б. Якби стояла істиннотьма…
Не дивись.
Дівчина підскочила на рівні ноги, витягнула стилет, а тінь її ринула черепицею вперед. Двеймерець оголив ятаган, а в іншій руці вже були напоготові ще двійко метальних ножів. Темні косиці просоленого волосся гойдалися, затуляючи очі. Найогидніші лицеві татуювання, які Мії тільки траплялися, мали такий вигляд, наче їх видряпав сліпець, та ще й посеред нападу судом. Але обличчя під тими татуюваннями…
Двоє людей стояли, дивлячись одне на одного, нерухомо, як статуї, секунди здавалися годинами, поки над їхніми головами завивав штормовий вітер.
— Гарні вуха маєте, пане, — нарешті промовила вона.
— Ноги в тебе кращі, Бліда Донько. Я нічого не почув.
— Тоді як?
Хлопець усміхнувся, і на щоках у нього з’явилися ямочки.
— Від тебе сигарильним димом пахне. Гадаю, то гвоздика.
— Не може бути. Я ж проти вітру стояла.
Хлопець зиркнув на тіні, що зміями звивалися біля його ніг.
— Неможливим у цих краях хіба що дощ здається.
Дівчина витріщилася на співрозмовника. Міцний та кмітливий, верткий та спритний. Рапіра поміж палашами. Серед усіх, кого вона знала, Меркуріо найкраще розбирався в людях, і він навчив її оцінювати інших за один погляд. Що за один цей хлопець, що за причина змусила його шукати Багряну Церкву, психопатом він не був. Не з тих, хто вбиває заради вбивства.
Цікаво.
— Ви Багряну Церкву шукаєте, — сказала вона.
— Той товстун не взяв моєї десятини.
— І моєї не взяв. Гадаю, нас так перевіряють.
— І я такої ж думки.
— Та цілком можливо, що їх тут більше нема. Я збиралася поїхати й подивитися в пустці.
— Якщо ти шукаєш смерті, є й простіші способи її знайти, — хлопець махнув за стіни, що оточували Останню Надію. — І з чого ти збиралася почати?
— Планувала, що мене ніс поведе, — усміхнулася Мія. — Та щось мені каже, що краще слідувати за вашим.
Хлопець подивився на неї — довго й уважно. Горіхові очі вивчили її тіло — холодно, прижмурено. Клинок у її руці. Тіні під його ногами. Шерехливу пустку за спиною.
— Мене Трік звуть, — промовив він і сховав ятаган у піхви на спині.
— Трік? Ви впевнені?
— Чи певен, як мене звуть? Авжеж.
— Пане, я не хотіла висловити неповагу, — сказала Мія. — Та якщо ми подорожуватимемо Шерехпусткою разом, нам бодай треба бути доста відвертими, аби послуговуватися справжніми іменами. І ваше ім’я не може бути Трік.
— Дівчинко, ти мене брехуном назвала?
— Я вас, пане, ніяк не називала. І я була би вдячна, якби ви більше ніколи не зверталися до мене «дівчинка», так, наче це слово означає щось таке, що до підошви вашого чобота пристало.
— Дивна в тебе манера друзів заводити, Бліда Донько.
Мія зітхнула. Схопила свій норов за вухо й відтягнула назад.
— Я читала, що двеймерці дотримуються звичаю давати ритуальні імена. Ваші імена відповідають певним схемам. Спочатку іменник, потім дієслово. Двеймерці отримують імена на взір «Хребтолам». «Вовкожер». «Свиномац».
— Свиномац?
Мія змигнула.
— Свиномац був одним із найсумнозвісніших піратів у двеймерській історії. Ви ж напевно про нього чули?
— Та я ніколи історією не цікавився. То як він заробив ту сумну славу?
— Мацав свиней[28]. Тероризував фермерів від Буреварти і аж до Світаньспису. Під кінець за його голову призначили винагороду три сотні залізняків. Жодної рохи не оминав.
— І що з ним сталося?
— Люмінатії. Їхні мечі зробили з його обличчям те саме, що він зі свинями робив.
— А.
— Отже, це неможливо, щоб вас Тріком звали.
Хлопець зміряв її поглядом, обличчя його було непроникне. Та коли він заговорив, у його голосі було чутно залізо. Образа. Дбайливо викохана лють завдовжки все життя.
— Мене звуть, — мовив він, — Тріком.