— Конокради! — простогнав він.
Довгий меч люмінатій витягнув з піхов без особливого ентузіазму. Криця засвітилася яскравіше за сонця в небі. В один мент клинок вкрили язики полум’я, і чоловік пошкандибав уперед, а обличчя його кривилось у нападі праведного гніву.
— Іменем Світла, спиніться!
— Треленині приваби, рушаймо!
Трік застрибнув у сідло та перекинув Мію через луку, наче мішок клятої картоплі. І після ще одного доброго копняка по жеребцевих боках парочка учвалила до неминучого фатуму[31].
Компаньйони зробили зупинку, доста тривалу, аби забрати Трікового коня — величезного каштаново-рудого жеребця, котрого з якоїсь загадкової причини звали Квіточкою, — і кинулися навтьоки до пустощів. І все ж «Водопровідникова згуба» свою справу зробила, й організоване гарнізоном переслідування було коротким та переважно недоладним. Невдовзі Мія і Трік уже стишили хід до легкого галопу, бо переслідувачів видно не було.
Шерехпустка, як її йменували, була найпохмурішою та найзанедбанішою землею, яка Мії тільки траплялася. Горизонт порепався, наче жебракові вуста, навколо шугали вітри, сповнені нечутних голосів. Друге сонце, що обдаровує обрій поцілунком, зазвичай було ознакою, що наближається сувора ітрейська зима, але тут спека все ще лишалась нестерпною. Пан Добрик скрутився в Міїній тіні, почуваючись так само жахливо, як і вона. Дівчина натягнула на голову трикутного капелюха (вкраденого і потім оплаченого) й уважно поглянула на горизонт.
— Думаю, церковники десь нагорі собі гніздечко влаштували, — сміливо припустив Трік. — Пропоную почати з отих гір на півночі, а потім повернути на схід. А пізніше з нас, либонь, або порох-мари життя виссуть, або пустельний кракен зжере, то нашим кісткам уже буде байдуже, де їм у біса валятися.
Мія вилаялася, коли Паскуда став дибки. Стегна в неї нили від сідла, а гузка наготувалася викинути білий прапор. Дівчина вказала на купу ламаного каміння за десять миль від них.
— Отам.
— З усією повагою, Бліда Донько, та я сумніваюся, що найвеличніший анклав найманих убивць в усьому світі облаштує собі штаб там, де можна штин від свиноферм Останньої Надії розчути.
— Згодна. Але, гадаю, саме там нам треба табором стати. Схоже, там ручай є. А з вершини матимемо гарний краєвид на Останню Надію та навколишню пустку, готова закластися.
— А я думав, нас мій ніс веде?
— Я з тим погодилася тільки на той випадок, якщо нас хтось підслуховував.
— Підслуховував?
— Ми ж погодилися, що це випробування, еге ж? Що Багряна Церква нас перевіряє?
— Ага, — повільно кивнув хлопець. — Але це ж не дивина. Я певен, що твій шахід робив тобі перевірки, готуючи до випробування, яке на нас чекає.
— Старий Меркуріо обожнював такі перевірки, — кивнула вона. — Жодної миті не було, що не могла б виявитись частиною якогось прихованого випробування[32]. Та річ у тім, що він ніколи не влаштовував мені іспиту, який я не могла б подолати. І Церква навряд чи інакше чинить. То де ж підказка, яку ми отримали? Що то за спільний шматочок головоломки, який ми маємо?
— Остання Надія.
— Саме так. Не думаю, що Церква сама своє існування забезпечує. Навіть якщо вони самі харч вирощують, їм ще й інші припаси потрібні. Я повешталася була трюмом «Мазунчика» й бачила там товари, які місцевому люду не потрібні. Гадаю, у Церкви є тут послідовник. Може, і для того, аби за неофітами спостерігати, але насамперед щоб перевозити ті товари до їхньої цитаделі. Тож усе, що нам треба робити, — видивлятися навантажений фургон, що прямує до пустелі. А тоді поїхати за ним.
Трік з легкою усмішкою окинув дівчину поглядом з голови до ніг.
— Мудро, Бліда Донько.
— Не бійтеся, доне Тріку. Ми їм не дозво…
Хлопець здійняв руку й різко спинив Квіточку. Він примружено роззирався безплідним відлюддям, скрививши носа й принюхуючись до шепітливого пустельного повітря.
— Що таке? — Мія потягнулася по свій кинджал зі смертекості.
Трік похитав головою і заплющив очі, глибоко втягуючи повітря.
— Ніколи такого запаху не відчував. Нагадує… стару шкіру й сме…
Паскуда форкнув і позадкував. Мія схопилася за сідло й вилаялася, коли перед ними вибухнув червоний пісок і з-під землі вирвався назовні десяток щупалець. Кожне — десять футів завдовжки й усіяне чіпкими зазубленими гачками, на вигляд вони здавалися сухими, як нутрощі голки кайфожера-чорнильника.
Паскуда перелякано заіржав — один шкірястий відросток згорнувся навколо ноги жеребця, інший хваткою ката затягувався довкруж шиї тварини. Жеребець пручався, збиваючись із кроку, стаючи дибки, наче дика тварина. Мія знову злетіла в повітря, шугнула Паскуді через голову й гепнулась на землю поруч із власником щупалець, котрий якраз видерся з-під землі й роззявив бридку дзьобату пащеку. Повітря сповнилось торохкотливим утробним с-с-с-с-с-сичанням.
31
Ісіїрська імперія правила всім відомим світом приблизно сім століть. На думку провідних учених, то була епоха незрівнянного розквіту наук та потаємних мистецтв. Ісіїр був чародійським суспільством, чиє сміливе вправляння в магії — чи чаклунстві, чи який іще термін вам до вподоби — не тільки перевершило менш могутні тавматургійні практики ліїсянських королів-віщунів, що наслідували ісіїрців, а й змінили саму навколишню реальність.
На жаль, як то завше бува, коли смертні торкаються матерії, виплетеної богами, хтось (чи щось) рано чи пізно дасть їм щигля по носу. Жоден смертний науковець не має цілковитої впевненості в тому, що саме призвело до падіння Ісіїру. Багато хто каже, що їхню імперію стер з лиця землі сам Аа. Інші переконані, що ісіїрське чародійство привернуло увагу значно старших за богів створінь — безіменних страховиськ, що перебувають за межами всесвіту та здорового глузду, — і вони проковтнули імперію, наче кайфожер-чорнильник під час триоборотної оргії.
Та зрештою були такі, хто казав, що хтось поміж чародіїв просто облажався.
Дуже, ДУЖЕ епічно.
32
Меркуріо звав ці випробування «пошуком скарбів», і нехай вони мали різні складність і ступінь небезпеки для життя та здоров’я, починалися вони майже завжди з того, що Мія прокидалася в якомусь незнайомому місці з важкою від сон-трави головою. Одного разу після уроку, присвяченого принципам магнетизму, вона прокинулась у кромішній темряві каналізації Богодола і з усього знаряддя, що могло стати в пригоді, мала тільки залізну шпильку та шматок крейди. Після шести місяців вивчення давньоісіїрської вона прийшла до тями на відстані п’яти миль від виходу зі столичного некрополю й мала при собі тільки пів міха води та інструкції, де той вихід шукати, написані ісіїрською.
Ясна річ, що нехай навіть Меркуріо звав такі випробування «пошуком скарбів», єдиний «скарб», який можна було розшукати під кінець усіх цих вправ, — «продовження існування». Та зрештою таке навчання виховувало надзвичайно відданих справі учнів.