— Пустельний кракен, — трохи запізно проревів Трік[33].
Мія витягнула кинджал і накинулася на щупальце, що тягнулось до неї. Порснула масляниста кров, розкотистий рев струсив землю. Мія зробила сальто між двома іншими страхітливими кінцівками, пірнула під третю, перекотилася й захекано припала до землі. Пан Добрик вислизнув з її тіні, глянув на жаховисько й не-видихнув тихеньке зітхання.
— …прекрасно…
Трік оголив ятаган, зістрибнув з коня на землю й рубанув щупальце, що вчепилося за Паскудину ногу. З різким ляском, наче то була просякнута сіллю мотузка, відросток луснув, бестія видала ще один ревучий крик — очі круглі, що ті тарілки, запилюжені зябра роздуваються. Відрубок шалено смикався, зрошуючи Тріка смердючою сукровицею. Паскуда знову перелякано подав голос, із шиї, за яку вчепилося й посилювало хватку щупальце, цебеніла кров.
— Відпусти його! — заволала Мія, штрикаючи кинджалом ще одне щупальце.
— Відступаймо! — проревів Трік.
— Відступаймо? Та ти здурів?
— А ти? — Трік вказав на кинджал дівчини. — Ти думаєш убити пустельного кракена цією клятою зубочисткою? Нехай уже бере коня.
— До прірви все! Я, бля, цього коня щойно вкрасти встигла!
Мія зробила низький фінт і хльоснула по іншому чіплючому щупальцю, вивільняючи свіжий струмінь крові. Страховисько стрімко замахнулось назад, і Трік з прокляттями впав у куряву як підкошений. Мія заворушила пальцями й похапцем огорнула довкруж себе пригорщу тіней, щоб уникнути такого ж удару. Ті гаки з вигляду були доста підступними, аби випатрати військохода[34].
Хоча ті шматки м’яса та їхні гострі шпичаки кракену дещо дошкуляли, він не полишав наміру затягнути в пісок свою чистокровну вечерю, яка цієї миті запевне проклинала своє викрадення більше, ніж будь-коли. Та щойно Мія потягнула до себе пітьму, страховисько деренчливо заревіло й з гуркотом, молотячи щупальцями повітря, випірнуло з-під землі. Здавалося, наче воно розсердилося на дівчину.
Трік виплюнув жменю червоного піску й прокричав попередження, заходячись рубати ще одну кінцівку. Щось від плаща з тіней Мії жодної користі не було: сама вона під ним майже засліпла, а тварюка її все одно бачила. Тож дівчина дозволила тіням упасти на землю й пірнула вперед — до волаючого коня, що бився в куряві. Вона рухалась посеред лісу гаків та замахів, відчувала вітерець від майже влучних ударів, що заледве оминали її обличчя і горло, шиплячий посвист щупалець у повітрі. Та страху вона посеред цієї бурі не відчувала. Просто хитнись, ухились, прослизни, перекотись. Меркуріо навчив її цього танцю. Танцю, який вона виконувала майже кожен оборот, відколи її батько так глибоко пірнув на такій короткій мотузці.
Стрибок крізь куряву, зворотне сальто, стрибнути через щупальця, як дитя, що опинилося поміж десятка скакалок. Мія кинула швидкий погляд на розтулений дзьоб тварюки, клацання й гарикання якого перекривали Паскудині крики. Земля скрипіла, поки страховисько витягувало своє величезне тіло з-під піску. Запах вогкої смерті та просоленої шкіри, курява дряпає легені. Коли дівчину осяяло, на вустах у неї розквітла усмішка, і вона стрімко кинулася вперед, перестрибуючи — раз, два, три — занесені до удару кінцівки, й ось уже Мія застрибнула на спину Паскуди.
— Зуби й Паща, та вона справді оглашенна, — видихнув Трік.
Кінь знову став дибки, Мія чіплялася за нього стегнами, нігтями, усією щирою непоступливістю. Вона дотягнулася до сідельних в’юків і вивудила звідти важкий глек із ясно-червоним порошком. Зітхнула, старанно замахнулася й пожбурила глек до кракенової пащеки.
Глек розбився об дзьоб бестії, бите скло та дрібний червоний порошок полетіли страховиську в горлянку. Щоб уникнути наступного удару, Мія скотилася зі спини Паскуди на землю й хутко чкурнула закуреною долівкою. Вереск агонії розітнув повітря. Кракен відпустив коня, чудовисько билося, роздирало й дряпало собі пащу. Трік ще раз штрикнув істоту — упівсили, — та бестія вже геть-чисто забула про свою здобич, величезні очиська крутилися в орбітах, поки вона оберталася та оберталася, знов занурюючи тіло в товщу піску, підвиваючи, немов собака, який щойно вернувся після важкого робочого обороту й побачив на своїй псарні незнайомого пса, який курить його сигарили в ліжку з його дружиною.
33
Нехай ті кілька науковців, яким забракло клепки настільки, що вони взялися вивчати цих тварин, називали їх «пустельними кракенами», насправді головні хижаки ісіїрської пустки власне головоногими й не були. У товщі піску вони плавають з тією ж легкістю, як їхні морські «родичі» — у воді, всотуючи кисень із землі особливо влаштованими зябрами. Вони їдять усе, що не здатне розвинути швидкість, вищу за середню, та славляться темпераментом, який більшість людей назвала б «непривітним».
Беззаперечний експерт у цій галузі, метр Карло Рібізі, створив теорію про те, що кракени — це вид пустельних червів, які мутували внаслідок магічного забруднення, характерного для руїн Ісіїрської імперії. Рібізі вважав за аксіому те, що ці істоти мають розум рівня собаки. Щоб довести свою теорію, він упіймав дитинча пустельного кракена, привіз його до Гранд-Колегіуму в Богодолі та спробував навчити простих трюків.
Рібізі будував кам’яні лабіринти, наповнював їх землею та випускав туди бестію (малюка назвали Альфі — на честь улюбленця фамілії Рібізі). Якщо Альфі успішно перетинав лабіринт, його нагороджували їжею. Мірою того як Альфі збільшувався в розмірах (згідно з останніми вимірюваннями, він сягав шести футів), Рібізі створював усе складніші лабіринти, до яких включав і простенькі механізми — скажімо, люки та дверцята, — щоб довести, що рівень інтелекту бестії також росте. На жаль, Альфі скористався своїми знаннями для того, щоб однієї безночі втекти з вольєру, замордувавши на своєму шляху більшу частину факультету зоології, включно з неабияк розчарованим Рібізі, після чого був убитий десятком заскочених зненацька люмінатіїв.
Відтоді правила утримання диких тварин на території колегіуму стали набагато суворішими.
34
Хоча в Богодолі й можна було знайти загін з десяти меканічних велетнів із Залізного Колегіуму, зазвичай їх утримували без палива та людської сили — щоб використовувати тільки в мить неминучої кризи. Зважаючи на сили ітрейської міліції та складнощі, з якими зіткнеться напад на Богоділ з будь-якого напрямку, хіба що окрім моря, присутність машин у столиці мала радше церемоніальний характер. Упродовж останніх сорока приходів істиннотьми військоходи Богодола активовували лише двічі.
Першого разу — під час повалення правління короля Франциско XV. Віддані монархії легіонери намагалися штурмувати палац, щоби врятувати короля від нападників, аж тут прийшли несподівані новини про перебіг повстання. Пілоти-лоялісти (на цьому етапі розвитку держави то була радше церемоніальна посада) здалися, коли почули, що король Франциско та вся його родина вже загинули.
Другий інцидент почався з трьох пляшок посереднього золотого вина та п’яних хвастощів потенційного героя-коханця, вилився у випадкове зіткнення з шостим Ребром (яке переломилося майже під корінь і завалилось у море) і завершився швидким судовим процесом та ще швидшим розп’яттям молодика, який усю ту колотнечу спричинив.
А він тій дівчині навіть не дуже й подобався…