Поки кракен занурювався, спінюючи пісок, Мія стрімко звелася на ноги. Дівчина відкинула спітнілі пасма з лоба й вишкірилася, наче божевільна. Трік загубив щелепу — він стояв, ледь тримаючи скривавлений ятаган, а обличчя в нього було густо припорошене курявою.
— Це що було? — видихнув він.
— Ну, строго кажучи, вони не головоногі…
— У сенсі, що ти йому в рота кинула?
Мія знизала плечима.
— Горщик зі «вдоворобом» Жирного Даньйо.
Трік мигнув. Кілька разів поспіль.
— Ти щойно здолала страхіття Шерехпустки за допомогою горщика з порошком чилі?
— Негарно вийшло, — кивнула Мія. — Хороша ж штука. А я тільки один горщик поцупила.
Пустку заполонило недовірливе мовчання, і порушував його тільки фальшивий спів знавіснілих вітрів. А тоді хлопець розреготався — біла, як кістка, усмішка, оточена ямочками, засяяла на замурзаному обличчі. Трік витер очі, змахнув сліди темної крові з клинка та пошкандибав ловити Квіточку. Мія повернулася до свого вкраденого жеребця, що виборсувався з піску, — шия та ноги в нього були вкриті кров’ю. Дівчина заговорила до нього заспокійливим голосом, — а рот у неї все ще був повен пороху, — сподіваючись, що кінь лишатиметься на місці.
— Ти там цілий, хлопчику?
Мія повільно наближалась до коня, витягнувши руку. Тварина дрижала, та кількох оборотів відпочинку в їхньому сховку вистачить, щоб кінь очуняв і, можна було сподіватись, почав ставитися до неї прихильніше — після того як вона життя йому порятувала. Мія огладила його боки впевненими рухами, потягнулася до сідельних торб по сво…
— Ой, бля!
Мія верескнула: жеребець укусив її за руку, і то доста сильно, аби лишити кривавий синець. Кінь відкинув голову назад — зі звуком, що страшенно нагадував гигикання[35]. Він струсив гривою та кульгаво учвалив у напрямку Останньої Надії, лишаючи по собі криваві сліди.
— Ану стій! — заволала Мія. — Стій, кажу!
— Ти йому дуже, дуже не подобаєшся, — промовив Трік.
— Красно дякую, доне Тріку. Коли скінчите співати свою Оду очевидності, може, зробите мені честь і поскачете за конем, що втік з усім моїм клятим майном на спині?
Трік вишкірився, застрибнув у сідло й послав Квіточку чвалом навздогін. Мія стиснула покусану руку й прислухалася до сміху кота, що не був котом, який відлунював у вітрі.
Вона плюнула в куряву, не зводячи погляду з коня-втікача.
— Паскуда… — просичала вона.
Трік повернувся за пів години, тягнучи за повід кульгавого Паскуду. Молоді люди зустрілися знов і рушили в похід до невисокого кам’янистого відрогу, який вони обрали за спостережний пункт. Вони невпинно визирали порух під поверхнею піску, Трік нюшив повітря, наче гончак, та жодне страховисько не висовувало щупальця (або ж інші відростки), аби завадити їхньому поступу.
Паскуду й Квіточку відпустили поскубти благеньку травичку, що росла навколо вершини: Квіточка радісно взявся до їжі, тоді як Паскуда обдарував Мію нищівним поглядом тварини, яка звикла кожної трапези отримувати свіжозапарений овес, і їсти відмовився. Поки Мія його прив’язувала, жеребець двічі спробував її вкусити, тому дівчина влаштувала цілу виставу: погладила Квіточку (хоча й не сказати, що той їй більше подобався) та презентувала коню каштан і кілька грудочок цукру, які знайшла в себе у в’юках. А все, що отримав у подарунок викрадений жеребець, — це найгрубіший жест із Міїного репертуару[36].
— А чому ти коня Квіточкою назвав? — спитала Мія, коли вони з Тріком наготувалися до підйому.
— А що не так із Квіточкою?
— Ну, більшість чоловіків дають своїм коням більш… мужні прізвиська, от і все.
— Легенда, Князь чи щось таке.
— Колись мені трапився кінь, якого звали Громовим Копитом, — дівчина здійняла руку. — Світлом присягаюся.
— Безглуздя яке, — форкнув хлопець. — Отак-от просто таким поділитися.
— Ти це про що?
— Диви, якщо ти називаєш свого коня Легендою, то люди з цього дізнаються, що ти себе вважаєш якимось героєм з казки. Коли даєш коню ім’я Громове Копито… Доньки, та з таким ж успіхом можна собі на шию табличку повісити: «Замість члена маю гороховий стручок».
— Вірю на слово, — посміхнулася Мія.
— Це як з тими мужиками, що називають свої мечі «Черепокрай», чи «Душопивця», чи ще щось такого штибу, — Трік зібрав просолені косиці в заплутаний пучок на маківці. — Дрочили та й по всьому.
— Якщо я дам ім’я своєму кинджалу, — замислено промовила Мія, — то зватиму його «Пухнастиком».
35
Якщо якийсь кінь, що прийшов на світ перед очима Аа, і має здатність до глузливого реготу, то це Паскуда.
36
Жест цей був відомий під назвою «паці». До нього входило підняття кулака з виставленими на одну фалангу вказівним пальцем та мізинцем.
Історія жесту сходить до Битви при Шарлатових Пісках, під час котрої ітрейський король Франциско I, також відомий як «Великий Об’єднувач», переміг останнього ліїсянського короля-віщуна Люція Всемогутнього.
Вважалося, що після цієї поразки ліїсянський спротив перед ітрейським правлінням похитнеться. Ітрейська модель окупації була настільки ж вигадливою, наскільки й віроломною: невелика група хребцеродженних адміністраціїв заповнювала вакуум, що виникав унаслідок знищення правлячого класу окупованої держави, та підкупом і примусом створювала нову місцеву еліту, міцно пов’язану з Ітреєю. Тамтешніх юнаків відправляли на навчання до Богодола, ітрейські доньки виходили заміж за місцевих чоловіків, гроші текли в правильні кишені, і вже за покоління переможені щиро дивувалися, а чого це вони спочатку опиралися.
Та в Ліїсі, люб’язне панство, не так сталось, як гадалось.
Після загибелі Люція в Елаї, столиці Ліїсу, гарнізоном стали люмінатії, щоб назирати за «асиміляцією». Усе йшло добре, поки загін елітних військ, усе ще відданих пам’яті Люція, не ввірвався на бенкет, що відбувався в колишньому палаці короля-віщуна. Ітрейську еліту та люмінатіїв з гарнізону захопили в полон, вишикували перед лоялістами та кастрували чоловіка за чоловіком розпеченим до червоного ножем.
Після цього заручників звільнили, елітні війська забарикадувалися в палаці та стали чекати на невідворотну розплату. Облога Елая, що тривала понад шість місяців, увійшла в легенди. Ходили чутки, що лоялісти визирали крізь палацові бійниці, виставивши назовні кулаки з на фалангу відставленими вказівним пальцем та мізинцем — дошкульний жест, що мав нагадати ітрейським нападникам, що повстанці все ще мають при собі… власні причандали, тоді як ітрейське найдорожче згодували своїм псам. І нехай лоялістів невдовзі перемогли, «паці» ввійшли до вжитку багатьох громадян республіки — знущальницький жест, що має на меті хизування своєю вищістю перед позбавленим мужності супротивником.