А от саму брошку забрала із собою. Брошку й талант розгадувати головоломки.
Вона прокинулася під купою сміття в самотньому провулку десь на задвірках Богодола. Дівчинка стерла сон з очей і почула, як шлунок у неї забуркотів. Вона знала, що люди консула все ще можуть її шукати — що він ще більше людей за нею може послати, якщо дізнався, що оті двоє не змогли її втопити. Мії не було де спинитися. У неї не було друзів. Не було грошей. Не було їжі.
Стражденна, самотня, сполохана. Вона скучала за матір’ю. За маленьким Йонненом, своїм братиком-малюком. За м’якою постіллю, теплою одежою, за своїм котом. Згадка про нього: поламане тільце лежить на підлозі — наповнила очі сльозами, а думка про чоловіка, який убив кота, — сповнила серце ненавистю.
— Бідолашний Капітан Калюжник…
— …няв… — промовив голос.
Дівчинка глянула туди, звідки лунав звук, прибираючи темне волосся подалі від мокрих вій. І там, на бруківці, між травинок, гнилі та бруду, побачила кота.
Не її власного кота, ясна річ. О, цей кіт був чорним, наче сама істиннотьма, — геть-чисто як бравий Капітан. Але ще він був тонкий, як аркуш паперу, і прозорий, немов хтось вирізав кота із самої тканини тіней. І нехай зараз він набрав певної форми, а раніше жодної форми не мав, Мія все одно впізнала свого друга. Того, хто прийшов їй на допомогу, коли ніхто інший на світі не міг.
— Пане Добрику? — спитала вона.
— …няв… — промовив він.
Дівчинка витягнула руку, щоб погладити кота, та її долоня пройшла крізь нього, наче він був хмаринкою диму. Вдивляючись у темряву, з якої він складався, Мія відчула те саме, що й раніше: наче її страх виссали з неї, як отруту з рани, і тепер вона стала міцною та безстрашною. І тут вона зрозуміла, що нехай лишилася без брата, без матері, без батька, без фамілії, та самою-самісінькою на світі вона не була.
— Гаразд, — кивнула дівчинка.
Спочатку — їжа. Грошей у неї не було, зате був стилет та брошка, приколота до (дедалі подертішого) плаття. Клинок зі смертекості мусив би коштувати купу грошей, але Мію аж заціпило від ідеї позбутися єдиної зброї. А втім, вона знала, що люди дадуть їй гроші за прикрасу. Гроші допоможуть сплатити за їжу та кімнату, де вона могла б пересидіти й поміркувати, що далі робити. Десять літ, мати в ланцюгах, ба…
— …няв… — мовив Пан Добрик.
— Правильно, — кивнула вона. — Одна головоломка на раз.
Дівчинка не знала навіть, де вона опинилася. Усе життя вона провела в Хребті. Та в кабінеті її батька на стінах висіли мапи — разом з його мечами та тріумфальними вінками — і приблизно план столиці вона пам’ятала. Найкращий варіант — уникати кварталів хребцеродженних, сховатися якомога нижче й глибше, поки вона не переконається, що люди консула здалися й кинули її шукати.
Коли Мія підвелася, Пан Добрик перелився, як вода, до чорняви в неї під ногами, і від того її тінь стала ще темнішою. І нехай Мія знала, що мусила б, мабуть, злякатися цього видовища, натомість вона глибоко вдихнула, розчесала пальцями волосся та зробила крок із провулка — просто до вогкої купки чогось, що їй хотілося б вважати болотом[38].
Мія найнепристойнішим чином вилаялася, та, намагаючись відчистити підошви об бруківку, побачила, що тісною вуличкою ходять туди-сюди люди найрізноманітніших ґатунків. Світловолосі ваанці, блакитноокі ітрейці, високі двеймерці з татуюваннями з левіафанового чорнила на обличчях, десятки рабів з аркімічними таврами, випеченими на щоках. Та невдовзі Мія збагнула, що більшість навколишнього люду були ліїсянцями: темноволосими та оливковошкірими. На вивісках траплявся знак, який Мія впізнала завдяки урокам із братом Крассом та месам на істиннотьму, що відбувались у величних соборах: три переплетені вогненні кола. Дзеркальне відображення трьох сонць, що мандрували небом. Очі самого Аа.
Трійця[39].
Мія зрозуміла, що, мабуть, потрапила до ліїсянського кварталу — називали його, як вона чула, Маленьким Ліїсом. Він був злиденний, перенаселений, тріщини на тамтешніх кам’яних стінах розповідали про бідність. Води каналу в цій частині міста піднялися високо, поглинаючи долішні поверхи будівель. Неохайні цегляні палаццо поблизу краю воду проіржавіли до брудно-брунатного кольору. Крізь штин від води Мія чула запахи хліба зі спеціями та гвоздичний димок, чула пісні, співані мовою, яку вона не дуже розуміла, але майже впізнавала.
39
Цілком природно, що число три має в Ітреї велике значення й поклоніння Всевидючому стало офіційною релігією республіки. І все ж таки навіть в інших регіонах, де поклоніння Аа не превалює, число три зберігає своє неабияке культурне значення.
Візьмімо, наприклад, Ліїс.
У часи, що передували миті, коли ітрейські Колегії Заліза кинули проти Ліїсу свої військоходи та завоювали ті краї іменем Великого Об’єднувача короля Франциско I, ліїсянці поклонялися власному пантеону — трійці, що складалася з Батька, Матері та Дитяти. Діти, які народилися третього обороту кожного місяця, вважалися благословенними. Усі без винятку треті діти третіх дітей третіх дітей долучалися до ліїсянського кліру. Зрештою, подейкували, що кожен з ліїсняських королів має три яєчка — то була ознака їхнього божественного права на царювання.
Попри те що заздрісники серед сусідніх монархів сумнівалися в цьому факті, король Франциско I знайшов тому беззаперечні докази. Після того як останнього ліїсянського короля, Люція Всемогутнього, взяли в полон у Битві при Шарлатових Пісках, Великий Об’єднувач власноруч розрізав монаршу калитку й побачив трійко яєк, що сумно дивилися на нього з мішечка.
І хоча легенда отримала переконливий доказ, обраний королем Франциско метод перевірки Люцію Всемогутньому до вподоби не був.
Принаймні тривала вона недовго.