Трік отак спостерігав за боєм уже кілька хвилин, коли нарешті почав відчувати ноги. Від зусиль Мія захекалась, чорне, як вороняче крило, волосся поприлипало до шкіри, наче водорості. Незнайомка не переходила в наступ, просто мовчки оборонялася. Мія описувала кола, намагаючись стати так, щоб сонце світило їй у спину, та її противниця була доста розумною, аби уникати позиції, у якій Саан сліпитиме їй очі. Тож нарешті з невеличким зітханням, наче визнаючи свій програш, Мія рушила свою тінь до незнайомки, аби та затопила супротивницю по кісточки.
Жінка стривожено засичала, намагаючись вислизнути, та тіні рухалися хутко, як ртуть. Трік побачив, як вона завмерла на місці, немов ноги в неї до землі приклеїлися. Мія ступила вперед і прохромила жінці горло, клинок аж свиснув у польоті. Та замість того щоб померти, жінка викрутила Міїну руку, вивільнила кинджал та кинула дівчину на вкриту синцями спину хутчіш, ніж душа до Вогнища відлітає[42].
Міїн кинджал приземлився в пісок між Тріковими ногами — тільки двох дюймів забракло, аби спричинити дуже нещасний випадок. Забачивши смертекість, хлопець змигнув і спробував зосередитися. Йому здавалося, що він мусить повернути клинок, — складалося враження, що це дуже важливо, — та тепле відчуття у шиї припрошувало ще трішечки посидіти собі спокійно.
Мія перекотилася на ноги, обличчя в неї розпашіло від люті. Вона підібрала кинджал із землі, повернулася до жінки й загарчала, вишкіривши зуби.
— Спробуємо ще разочок, — прохрипіла дівчина.
— Темряниця, — промовила незнайомка, яка хіба ледь-ледь ритм дихання розгубила. — Дурна темряниця.
— Га?
— Вона прикликала Пітьму тут? У глибоких пустищах?
— Ти хто така?
— Наєв, — невиразно вимовила та. — Просто Наєв.
— Це ісіїрське слово. Означає «ніщо».
— Дурна, але освічена.
Мія змахнула рукою до Тріка.
— Що ти з моїм другом зробила?
— Чорнило, — жінка показала шипований перстень на пальці. — Мала доза[43].
— Чому ти на нас напала?
— Якби Наєв нападала, то пісок ставав би червонішим. Наєв спитала, чому її переслідують. І тепер Наєв це відомо. Наєв цікавила вправність дівчини. І тепер Наєв бачить, — жінка під вуаллю глянула на обох і промурмотіла. — Бачить двох дурників.
Трік підвівся на неслухняних ногах та сперся спиною на камінь. У голові в нього прояснішало, місце туманцю заступила лють. Він оголив ятаган і подивився на трьох невисоких жінок, що майоріли перед ним. Юнакова гордість жадала крові.
— Ти кого тут дурниками назвала, ти, коротунко?
Жінка кинула на нього швидкий погляд.
— Хлопця, якому Наєв могла горло перерізати.
— Ти до мене вві сні підкралася.
— Хлопець спав, коли мусив пильнувати.
— А може, ти попильнуєш, поки я тобі твій…
— Тріку, — сказала Мія. — Заспокойся.
— Міє, ця кощава дещиця лайна тримала ніж біля мого горла.
— Вона тебе перевіряла. Нас перевіряла. Усе, що вона каже та робить. Ти на неї глянь.
Наєв усе ще не відводила від Мії погляду, її очі палали, як чорні лампадки. Мія вже бачила такий погляд — погляд людини, яка стільки разів бачила завершення життя, що вже вважає смерть за подругу. Такий самий погляд мав і Старий Меркуріо. І врешті-решт вона знала, ким насправді була незнайомка.
Ця мить аніскілечки не нагадувала те, що вона собі науявляла. Та все ж таки, коли Мія відчепила від паска гаман із зубами й кинула його стрункій жінці, дівчина відчула полегшу. Наче з її плечей шість років звалилися.
— Моя десятина, — мовила вона. — Для Матері-Пащі.
Жінка зважила гаманець.
— Наєв це непотрібно.
— Але ж ти з Багряної Церкви…
— Наєв має честь служити в домі Велительки нашої благословенного смертовбивства, так. Принаймні ще кілька хвилин служитиме.
— Кілька хвилин? Що це ти?..
Земля під ними задвигтіла. Спочатку легкий трем, що віддавав у поперек. Але з кожною секундою він міцнішав.
— Це те, про що я подумав? — спитав Трік.
— Кракен, — зітхнула Наєв. — Вони почули, як вона прикликала Пітьму. Дурна, я ж казала.
Мія з Тріком перезирнулися й заговорили водночас:
— От лайно…
— Ти про це не знала? — спитав Трік.
42
Вогнище — це вогонь, що його нескіченно підтримує богиня Цана в животі зануреної в сон богині землі Кеф. Полум’я вабить душі померлих праведників, розгоряючись усе яскравіше та гарячіше з кожною душею, що потрапляє до посмертя. Ітрейці вірять, що одного обороту мерців стане так багато, що полум’я пробудить Кеф і настане кінець світу.
Душам грішників місця біля Вогнища нема, їхня доля — блукати на холоді, поки їх не поглине Нія. Часом богиня відправляє їх назад до світу живих, аби докучали вони праведникам та достойникам. У фольклорі, що зве їх «Згаслими», зрідка про такі душі згадують — вони переховуються у закинутих гробницях чи місцях, де проявило себе жахливе зло, викрадають немовлят, псують незайманок і провокують несправедливе та нелогічне підвищення податків.
43
Чорнило — витяжка із захисної рідини глибоководних левіафанів — є заспокійливим засобом із галюциногенним ефектом. Ін’єкція речовини викликає відчуття блаженства та втрату контролю за м’язами (у дикій природі левіафани використовують чорнило, щоб утікати від хижаків: струмінь рідини в морду зазвичай призводить до того, що навіть найголодніший білий змій на якийсь час втрачає інтерес до сніданку). Ті ж, хто подовгу зловживає речовиною, страждають на брак емпатії, а в разі серйозного передозування повністю втрачають контакт із реальністю.
Франциско XV, останній король Ітреї, мав недобру славу чорнильника. Повідомлялося, що спричинений наркотиком стан цілковитого замилування не полишав його впродовж усього повстання, навіть тоді, коли власна гвардія оголосила його зрадником народу. Ізабелла, його королева, яка також мала залежність від чорнила, за словами очевидців, реготала до кольок, поки Франциско рубали на шматки просто у власній тронній залі.
Припускають, що, коли республіканці здійняли клинки проти неї самої та її дітей, смішечки припинилися.