Правду кажучи, крамничку було напхом напхано мотлохом — вона мало не лускала. Ще Мія могла поклястися, що всередині вона була більшою, ніж здавалася ззовні, нехай навіть дівчинка вирішила, що до цього ефекту спричинив пропущений сніданок. І тієї ж миті, наче бажаючи нагадати про занедбання, шлунок її пробуркотів украй непривітну скаргу.
Мія йшла повз усе це порохно, поки не дісталася до прилавка. І там, за бюрком червоного дерева, вкритого візерунками з переплетених спіралей (коли Мія на них дивилася, в неї починали очі боліти), дівчинка побачила найбільшу диковину «Курйозів Меркуріо» — самого власника.
Обличчя той мав таке, наче йому самою природою заповідалося супитись, а увінчувала те лице коротка кучма посивілого волосся. За окулярами в дротяній оправі, що бачили кращі обороти, примружилися блакитні очі. На бюрку поряд з ним стояла статуя елегантної жінки з лев’ячою головою, що тримала на розпростертій долоні аркімічну сферу. Старий читав книгу завбільшки з усю Мію. З рота в нього звисала сигарила, від якої точився слабенький гвоздичний аромат. Коли чоловік промимрив, сигарила підстрибнула.
— Мо’ чимсь прслужитсь?
— Доброго вам обороту, пане. Хай всемогутній Аа милує і заступа…
Старий потарабанив пальцем по маленькій мідній табличці, що стояла на прилавку, — повторення попередження, що висіло надворі. «Марнувальникам часу, шушвалі та вірянам тут не раді».
— Перепрошую, пане. Нехай Чотири Донь…
Старий ще наполегливіше постукав по табличці й перевів сердитий погляд на Мію.
Дівчинка замовкла. Старий повернувся до читання.
— Мо’ чимсь прслужитсь?
Дівчинка відкашлялась.
— Пане, я хочу спродати прикрасу.
— Якщо тільки хотітимеш, діла не вийде, мала.
Мія завагалася, пожовуючи губу. Старий знову почав барабанити по табличці, поки вона нарешті не зрозуміла, не відстібнула брошку й не поклала її на прилавок. Маленька ворона подивилася на неї очима з червоного бурштину, наче образилася, що дівчинка може віддати її в заставу цьому неприємному старому буркотуну. Мія знизала плечиками, перепрошуючи.
— Т’де то вкрала? — промимрив старий.
— Я її не крала, пане.
Меркуріо витяг з рота сигарилу та по-справжньому уважно подивився на Мію.
— Це знак фамілії Корвере.
— Добре підмічено, пане.
— Дарій Корвере помер смертю зрадника вчоробороту — за наказом Ітрейського Сенату. І чутки пішли, що всю його господу до Філософського Каменю запроторили[44].
Носовичка в дівчинки не було, тому вона витерла носа рукавом і промовчала.
— Скільки тобі років, півдівку?
— Десять, пане.
— Ім’я в тебе є?
Мія змигнула. За кого цей старигань себе має? Вона — Мія Корвере, дочка юстиція Легіону люмінатіїв. Хребцеродженна зі шляхетної фамілії, одного з дванадцяти великих домів республіки. Вона не потерпить допитів від простого крамаря. І певно ж не тоді, коли вона пропонує скарб, що коштує більше за весь той мотлох, зібраний у цій жалюгідній дірі.
— Моє ім’я вас ніяк не обходить, пане, — Мія склала руки на грудях і щосили спробувала наслідувати матір, яка має справу з неслухняною прислугою.
— Васніякнеобходить? — сива брова здійнялася вгору. — Дивне ім’я для дівчинки, нє?
— Ви брошку хочете чи ні?
Старий знову сунув до рота сигарилу та взявся за книгу.
— Ні, — промовив він.
Мія змигнула.
— Це ж найкраще ітрейське срібло. Це…
— Від’їбись, — сказав чоловік, не підводячи погляду. — І забери з собою свій клопіт, коли звідси з’їбешся, панянко Васніякнеобходить.
Щоки Мії розчервонілися від люті. Вона підхопила брошку й знову приколола її до плаття, перекинула волосся через одне плече й розвернулася на підборах.
— Маленька порада, — сказав старий, усе ще не дивлячись на неї. — Корвере та його друзяк зжили зі світу на шибениці. Їхніх вояків з простолюду порозпинали вздовж берегів Хору. Люди пліткують, що їхніми черепами збираються вулиці навколо Сенату повимощувати. І багато хто з тих солдатів фамілії поблизу мають. То я б не ходив тут з емблемою зрадника, до цицьки почепленою, якби тобою був.
44
Філософським Каменем по-простому називали кам’яний шпиль поблизу узбережжя Богодола, оточений безжальними рифами та населеними морськими зміями глибинами. На вершечку скелі примостилася врізана в камінь фортеця — подейкували, що її сама Нія витесала. До цієї діри Богоділ запроторював усіх злочинців, які не заслуговували на негайну страту. В’язниця була переповнена розбійниками та крадіями, й адміністрації, яким хронічно недоплачували, схоже, майже анітрохи не переймалися питаннями провіанту, медичної допомоги та переконуванням засуджених, що їх колись-таки звільнять.
Однорічне ув’язнення з легкістю могло протривати три чи п’ять років, поки в’язничні клерки не завдавали собі клопоту опрацювати потрібні папери. Через це більшість в’язнів проводили значну частину власного часу, розмірковуючи над несправедливістю, природою злочинності й наскільки та пара чобіт, що вони вкрали, не варта була тих п’яти років, якими вони за ту покражу розплатилися. Звідти й прізвисько «Філософський Камінь».
Зважаючи на переповненість в’язниці, Ітрейський Сенат винайшов дотепний та цікавий спосіб контролювати щільність в’язничного населення, що звався «Падіння» і впроваджувався що три роки — під час карнавалу на честь приходу істиннотьми. Хай там як, а під час останнього «Падіння» — того, що відбулось у ніч Різанини на Істиннотьму — ставався непоясненний «інцидент», за якого великі ділянки Філософського Каменю було знищено, а сама скеля частково обвалилася. Відтоді в’язницю закинули. Лишилася тільки порожня, перехняблена будівля, якою, як вважалося, нипають привиди сотень убитих у тих стінах, а жаский відзвук їхніх смертей навіки вкарбувався в камінь.
Бу!