Вона простягнула руку, тінь її здригнулася, потягнулася подалі від ніг дівчини й поглинула тінь хлопця. Він миттю прилип до піску, а вона відсахнулася, здіймаючи руки вгору, наче уникаючи удару. Ніж обтяжував її руку, тягнув її назад, розум заполонив потяг занурити ніж у нього, поки він занурює свій у неї, але ж ні, НІ, це не вона (це не я), і з відчайдушним скриком вона відкинула свій кинджал убік.
Вона впала навколішки, ляпнулася на живіт і міцно стулила повіки. Відчула пісок на зубах, метляючи головою, намагаючись притлумити хіть та потяг до вбивства, зосередитися на думці, яку їй подарував Пан Добрик, вчепитися за ту думку, як потопельник за соломинку.
— Я Мія Корвере, — видихнула вона. — Я Мія Корвере.
Неквапні оплески.
Мія здійняла голову, відчуваючи, як неприємний звук лунає в неї в голові. Побачила, що її оточили постаті: тіла закутані в червоні, як пустеля, шати, обличчя прикриті. Їх було з десяток, і зібралися вони навколо худорлявого чоловіка з кривою шаблею на поясі. Руків’я шаблі прикрашали візерунки, що нагадували людські фігури з котячими головами — чоловічі й жіночі, оголені й переплетені. Клинок було зроблено з ісіїрської чорнокриці[45].
— Міє? — промовив Трік — нарешті своїм звичним голосом.
З того свого пісочного гніздечка Мія глянула на чоловіка, який плескав у долоні. Він мав гарну статуру, а обличчям принадний був, як п’ятерик демонів. Волосся кучеряве, темне, дещо шпакувате. З лиця здавалося, що йому трохи за тридцять, але крізь глибокий погляд густо-карих очей прозирали значно більші літа. У куточках вуст тинялася напівпосмішка, неначе збиралася поцупити срібне начиння зі столу.
— Браво, — мовив чоловік. — Я з часів володаря Кассія не бачив, щоб хтось так добре опирався Розбрату.
Варто було чоловікові ступити вперед, й інші тієї ж миті заворушилися. Почали розвантажувати фургон, розпрягати потомлених верблюдів. Четверо підняли Наєв на ношах та понесли її до стрімчака. Мотузок Мія не помітила. Не помітила й…
— Як тебе звати?
— Мія, вчителю. Мія Корвере.
— І хто твій шахід?
— Меркуріо з Богодола.
— О, Меркуріо нарешті зважився відправити до Церкви Різників ще одне ягнятко? — чоловік простягнув руку. — Цікаво.
Дівчина прийняла запропоновану допомогу, і чоловік підняв її на ноги. У роті в неї пересохло, серце калатало. Відлуння кровожерливості й жаги співало в її венах.
— А ти Трік, — чоловік з усмішкою розвернувся до хлопця. — Той, хто несе кров, але не ім’я клану Трьох Зміїв. Учень Адіїри.
Трік повільно кивнув, відкидаючи волосся з очей:
— Ага.
— А я Мишолов, служник Велительки нашої благословенного смертовбивства й Шахід Кишень у Церкві її Багряній. — Короткий уклін. — Гадаю, ви дещо для нас маєте.
Питання мечем повисло в Мії над головою. Тисяча оборотів. Безсонні безночі, скривавлені пальці, отрута на руках. Зламані кістки, запеклі сльози, одна брехня за іншою. Усе, що вона робила, усе, що вона втрачала, — усе це вело її сюди.
Мія потягнулася до гамана із зубами, що висів у неї на поясі.
І шлунок її перетворився на кригу.
— Ні, — видихнула вона.
Вона обмацала пасок, туніку, й очі її розширилися в нападі паніки, коли вона зрозуміла…
— Моя десятина! Вона зникла!
— Ой леле, — промовив Мишолов.
— Але ж вона щойно була тут!
Мія кинулася обшукувати пісок навколо, боячись, що вронила гаман під час боротьби з Тріком. Порпалася в куряві, а на очах виступили сльози. Пан Добрик здіймався й крутився в темряві її тіні, але навіть йому було несила повністю подужати цей жах — цю думку, що все, все було намарно… Дівчина повзала в куряві, кусала губи, сплутане волосся застило очі й…
Клац-клац.
Мія здійняла погляд. Побачила знайомий гаман з ягнячої шкіри. Між гнучкими пальцями.
А ще — посмішку Мишолова.
— Треба бути обачливішою, ягняточко. Шахід Кишень, я ж казав.
Мія підвелася й з гарчанням схопила гаманець. Розкрила його, злічила зуби, стиснула їх у блідому кулаці. Вона глянула на чоловіка, і на якусь мить місце жаху заступив гнів. Довелося переборювати жагу додати до колекції ще і його зуби.
— Як бездушно, — сказала вона.
Чоловік посміхнувся ширше, і в куточках тих древніх очей промайнув сум.
— Ласкаво просимо до Багряної Церкви.
СПАСІННЯ
— Дві залізяки та дванадцять мідяків, — каркнув хлопчик. — Сьогодні, як королі, повечеряємо. Або королеви. Або так, або інак.
45
Чорнокриця (також знана як «залізний ворог») — це пречудесний метал, створений ісіїрськими чародіями до падіння імперії. Чорний, як істиннотьма, він ніколи не тьмянів, не вкривався іржею, і заточити його можна було до неймовірної гостроти. Подейкували, що на знак завершення роботи ісіїрські ковалі розтинали щойно зробленим мечем з чорнокриці свої ковадла, щоб довести високу якість клинка. Ісіїрська Гільдія ковадлоробів цю практику всіляко підтримувала.
В одній відомій легенді йшлося про крадія на ймення Тарік, що вкрав чорнокрицеву шаблю, яка належала ісіїрському царевичу. Крадій так спішив забратися з місця злочину, що впустив меча, і той пройшов крізь підлогу та пірнув у землю. З рани в землі вивільнився фонтан вогню й спалив усе місто. Відтоді в Ісіїрі смертним покаранням за крадіжку стало спалення у вогні. Хоч би яким був масштаб злочину: від кусника хліба й до королівських коштовностей, кожного крадія Ісіїру прив’язували до кам’яного стовпа й спалювали на смерть.
Оце такі люди бувають — беруть і підкладають свиню іншим, правда ж?