— Що таке? — глузливо промовила замурзана дівчинка, яка стояла поруч. — Хочеш сказати, що нас на Тирановому Ряду розіпнуть? Я б ліпше, як консул, поїла, якщо тобі однаково.
— Сеструхо, дівчатам консулами бути зась.
— Це ж не значить, що я не можу по-консульському поїсти.
Троє безпритульних шибеників присіли навпочіпки в провулку, що простягнувся не так уже й далеко від ринкової метушні, обіч них стояв кошик із черствими пляцками. Одним з них був отой хлопчина зі спритними пальцями, що зіштовхнувся з Мією на ринковій площі. Друга — дівчинка з брудним білявим волоссям та босими ногами. А третім був трохи старший хлопчик — худий як тріска та прикрий на вигляд. Дітлашня мала на собі пошарпаний одяг, але в старшого з хлопців талію обвивав гарний пасок з ножами. Перед ними лежали результати вранішньої праці: пригорща монет та срібна ворона з бурштиновими оченятами.
— Це моє, — сказала Мія з-за їхніх спин.
Тріо хутко попідводилося та розвернулося до викривачки. Мія стояла на краю провулка, вперши руки в боки. Старший хлопець витягнув ножа.
— Поверніть її мені негайно, — мовила Мія.
— Або що? — спитав хлопець, здіймаючи зброю.
— Або я покличу люмінатіїв. Вони вам руки повідрубують, а самих вас у Хорі втоплять, і це якщо пощастить. А як ні — відправлять на Філософський Камінь.
Тріо глумливо розреготалося.
Чорнява в Мії під ногами забрижилась. Страх, що ховався в серці дівчинки, зник без сліду. Вона схрестила руки, випнула груди, примружила очі й заговорила голосом, що її власний не вельми й нагадував.
— Поверніть. Мені. Брошку.
— Та від’їбися, мала хвойдо, — промовив старший хлопець.
Чоло дівчинки потемніло від гніву.
— Хвойда?
— Ріж її, Заточко, — сказав молодший хлопчик. — Виріж у ній нову дірку.
Мія побуряковіла й перевела погляд на першого хлопця.
— Тебе Заточкою звуть? А, то тому, що ножі маєш, еге? — вона кинула короткий погляд на молодшого. — А ти тоді Блоха? — І до дівчинки: — Дай вгадаю, Черва[46]?
— Ач розумаха яка, — сказала білявка. Вона легко ступила до Мії, розмахнулась кулаком і засадила Мії в живіт.
Дівчинка впала навколішки, і повітря з вологим кахиканням полишило її легені. Засліплена Мія змигувала, трималася за живіт і щосили намагалася не виблювати. Усередині неї здіймався подив. Подив і лють.
Ніхто й ніколи її не бив.
Ніхто не насмілювався.
Там, у Хребті, вона багато разів бачила, як її матінка гострим язичком іншим дошкуляє. Бачила, як дона Корвере перетворює чоловіків на заїкуватих бовдурів, доводить жінок до сліз. Мія добре це затямила. Та правила гри передбачали, що ображені й собі можуть шпилькою відпарирувати, але ж не кидатися й не бити її, наче якісь бандити з простолюду у вуличній бі…
— А… — видихнула Мія. — Усе правильно.
Заточка перейшов провулок і копнув Мію чоботом по ребрах. Білявка (Мія й далі подумки звала її Червою) радісно усміхалася, коли Мію на порожній шлунок вивернуло. Заточка повернувся до молодшого хлопчика та вказав на їхню здобич:
— Збирайте це й вшивайтесь. А мені ще тре…
Заточка відчув, як у його бриджі запірнуло щось гостре й смертельно холодне. Він подивився вниз, побачив стилет, що коле його в найніжніші місця, побачив маленький кулачок, що той стилет стискає. Мія охопила його рукою за талію та притиснула материн кинджал до хлопцевої промежини, а ворона на його руків’ї спостерігала за Заточкою бурштиновими очиськами. Шепіт дівчинки був тихим і вбивчим.
— Хвойда, кажеш?
Якби це, люб’язне панство, була казочка, а Мія — її героїнею, то Заточка запевне побачив би тінь убивці, якою вона колись стане, і негайно відступився б із трепетом. Та, по правді, хлопець на зріст був вищим на два фути й важив на вісімдесят фунтів більше. І коли він дивився на дівчинку, що чіплялася за нього, то бачив не найстрахітливішу найману вбивцю в усій республіці, а якусь дрібноту, яка навіть не знає, як ножа в руках правильно тримати. А обличчя в неї так близько до його ліктя притулилося, що одного доброго штурханця стане, аби її подалі відкинути.
То Заточка і штурхнув. І Мію не так відкинуло, як у політ відправило.
Вона приземлилася в болото, затискаючи руками зламаний ніс, сльози болю її майже засліпили. Молодший хлопчик (Мія й далі подумки звала його Блохою) з круглими очима підняв кинджал дони Корвере, що лежав на землі.