— Доньки Божі, зирте!
— Ану кинь.
Хлопчик кинув кинджал руків’ям уперед. Заточка спіймав клинок і жадібно подивився на тонку роботу.
— Яйки Аа, це ж справжня смертекість…
Блоха міцно копнув Мію по ребрах:
— Звідки така курва могла?..
На хлопцеве плече опустилася зморшкувата долоня й швиргонула його об стіну. Чиєсь коліно привіталося з його промежиною, а сучкуватий ціпок припросив щелепу до танцю[47]. І після удару обома кулаками по потилиці він упав на землю, обливаючись кров’ю.
Над хлопцем височів Старий Меркуріо в шинелі з вичиненої шкіри і тримав у кощавій руці ціпок. Він примружив зимні блакитні очі й роззирнувся навкруги, побачив заюшену кров’ю дівчинку, що розтягнулася на землі. Чоловік глянув на Заточку, і зуби його оголилися у вишкірі.
— А в що це ви тут бавитесь? У копайла-вибивайла? — він прицілився важким чоботом і вгатив юного Блоху по ребрах. А за винагороду отримав хворобливий хрускіт. — Не проти, якщо приєднаюся?
Заточка шалено глянув на старого, перевів погляд на свого скривавленого товариша. З брудною лайкою зважив на долоні кинджал дони Корвере й метнув його в голову Меркуріо.
Кидок був гарний. Точнісінько поміж очі цілив. Та, замість того щоб померти, старигань вихопив кинджал з повітря — хутко, як ото сморід на берегах Ружевої річки шириться[48]. Меркуріо сховав стилет під шинель, підхопив свій ціпок і з різким лясканням витягнув з нього довгий клинок зі смертекості. Старий змахом меча відсалютував Заточці й Черві.
— Еге, то ми за ліїсянськими правилами граємо? По-старомодному? Гаразд, тоді все по-чесному.
Заточка та Черва панічно перезирнулися. І не прохопившись ні слівцем, парочка розвернулася й чкурнула геть із провулка. Непритомного бідолаху Блоху лишили валятися в багні.
Мія стояла навкарачки. Її щоки вкривали сльози й кров. Ніс перетворився на розпухле й пульсуюче червоне місиво. Вона не могла до ладу бачити. І думати теж не могла.
— Я ж тобі казав, що від тієї брошки самий клопіт матимеш, — пробуркотів Меркуріо. — Навчися краще слухати, мала.
Мія відчула, як у неї пече в грудях. Коле в очах. Інше дитя з лементом попросилося б до матері. З ревом проголосило, що життя несправедливе. Та натомість увесь той гнів, усі приниження, згадки про батькову смерть, про материн арешт, про жорстокість, про спробу її вбити, до яких зверху додалися ще й пограбування та ця вулична бійка, де вона опинилася не на переможному боці, — усе це запалило її зсередини, наче вуглинка — багаття, і спалахнуло ясним шаленим полум’ям.
— Не називайте мене «мала», — виплюнула Мія, змахуючи сльози з очей. Вона майже підвелася, спираючись на стіну, але знову завалилася на спину. — Я дочка юстиція. Первістка одного з дванадцяти шляхетних домів. Я Мія Корвере, хай вам грець!
— А, та я знаю, хто ти, — промовив старигань. — Питання в тому, хто ще це знає?
— Що?
— Хто ще знає, що ти Царетворцеве чадонько, панусю?
— Ніхто, — огризнулась Мія. — Я нікому не казала. І панусею мене теж не звіть.
Гмикання.
— То не така вже дурна, як я був подумав.
Старий роззирнувся провулком. Кинув погляд на ринкову площу. І нарешті — на заюшену кров’ю дівчинку в себе під ногами. І з чимось, що дуже нагадувало зітхання, він запропонував їй руку.
— Нумо, Воронятко. Давай поправимо тобі дзьобика.
Мія провела рукою по вустах — і ту вкрило кров’ю.
— Пане, але я вас геть не знаю, — сказала вона. — А довіряю вам ще менше.
— Оце я вперше чую, щоб ти щось розумне сказала. Та якби я хотів, щоб ти померла, я б тебе просто самотою полишив. Бо на самоті ти тут і до безночі не дожила б.
Мія завмерла, в її очах ясно світилася недовіра.
— Я чай маю, — зітхнув Меркуріо. — І торт.
Дівчинка затисла буркотливий живіт обома руками.
— А що за торт?
— Безплатний.
Мія закопилила губи. Облизала їх, відчула присмак крові.
— Мій улюблений.
І вона потисла стариганеві руку.
48
Ружева річка дістала найнедоречнішу назву в усій Ітрейській Республіці і, либонь, в усьому світі також. Сморід її такий жахливий, що, коли перед єретиком-ніянітом доном Антоном Босконі поставили вибір: чи хоче він, щоб його втопили в Ружі, чи щоб кастрували й розіп’яли, він промовив оті славетні слова, питаючи своїх дізнавачів: «Любі друзі, ви мені ножа не позичите?».