— А я сказав, що не буду це вдягати! — проревів Трік.
— Даруй, — промовив Мишолов. — У тебе склалося враження, що я про щось прошу?
Там, біля підніжжя найзвичайнішої гори, Мія докладала всіх зусиль, аби лишатися незворушною. Служителі зібралися перед стрімчаком, кожен з них ніс оберемок упряжі чи вів на прив’язі потомленого верблюда. Мишолов тримав у руках дві пов’язки й наполягав, щоб Мія та Трік зав’язали собі очі. З якоїсь непоясненної причини Тріка ця пропозиція розлютила. Мія майже бачила, як у двеймерця волосся сторчма на потилиці піднялося.
Хоча сама вона більше не відчувала післясмаку того дивного коктейлю з люті та хіті, який ще нещодавно її переповнював, Мія подумала, що, можливо, її друг ще не позбувся того впливу. Вона повернулась до Мишолова.
— Шахіде, коли ми з’явилися, наш розум нас не слухався…
— Розбрат. Чари, які на Тиху Гору наклали віки тому.
— Вони ще впливають на нього.
— Ні. Закляття віднаджує тих, хто з’явився біля Церкви… непроханими. Нині вам тут раді. Якщо ви надінете пов’язки.
— Ми їй життя врятували, — Трік вказав на Наєв. — А ви й досі нам не довіряєте?
Мишолов заклав пальці за пасок і посміхнувся отією своєю срібною посмішкою. Голос мав м’який, наче золоте вино з «Дванадцяти барил»[49].
— Ви ж іще живі, чи не так?
— Тріку, та яка різниця? — спитала Мія. — Просто візьми й надінь.
— Я жодну пов’язку на себе не начеплю.
— Але ж ми зайшли так далеко…
— А ще далі не потрапите, — додав Мишолов. — Якщо очі не зав’яжете.
Трік із сердитим поглядом схрестив руки на грудях:
— Ні.
Мія зітхнула й розчесала пальцями розпатлану гривку.
— Шахіде Мишолове, чи можу я потеревенити хвильку з моїм ученим колегою?
— Тільки хутчіш, — сказав шахід. — Якщо Наєв помре просто при порозі, промовець Марій тому не зрадіє. Якщо Велителька наша її прибере, це буде на вашій совісті.
Мія зачудувалася, про що це шахід розводиться: рани, що залишив кракен, були смертельними, Наєв уже мертвячка. І все ж вона взяла Тріка за руку та потягнула його по грудкуватому підніжжю. Коли їх уже не могли почути, вона повернулася до хлопця, і сумнозвісний норов почав брати гору.
— Зуби й Паща, та що з тобою таке?
— Я не хочу цього робити. Я собі краще горлянку переріжу.
— Та вони тобі з цим допоможуть, якщо ти й далі так чинитимеш!
— Хай спробують.
— Отак у них усе заведено, то так воно все й робиться! Ти хоч розумієш, що ми сюди ішли? Ми ж аколіти! Найнезначніша дрібнота! Або ми це робимо, або вони з нами щось зроблять.
— Я пов’язку не надіну.
— Тоді тебе не пустять до Церкви.
— Та в Пащу ту Церкву!
Мія насупилася й похиталася на п’ятах.
— …він злякався… — шепнув з її тіні Пан Добрик.
— Ану стули пельку, гівно чорносерде, — різко промовив Трік.
— Тріку, чого ти боїшся?
Пан Добрик шморгнув не-носом та блимнув не-очима.
— …темряви…
— Стули пельку! — заволав Трік.
Мія змигнула, її обличчям розповзлася недовіра.
— Ти ж не серйозно…
— …даруйте, мене не попередили, що мені доручили працювати за клоуна…
Мія спробувала перехопити Тріків погляд, та хлопець похмуро роздивлявся власні ноги.
— Тріку, ти оце мені й справді кажеш, що прийшов, аби вчитися поміж найстрахітливіших душогубів у всій республіці, а сам боїшся триклятої темряви?
Трік уже зібрався знову заволати, та слова померли в нього в роті. Зуби стиснуті, кулаки — теж, незграбні татуювання ворушаться, коли він хмуриться.
— То не в бісовій темряві справа, — тихо зітхнув. — Просто… коли не можеш бачити. Я…
Він сів на землю й копнув жменю камінців, що полетіли з пагорба вниз.
— Ой, та бісова ковінька…
У грудях Мії здійнялася провина й поховала під собою злість. Вона із зітханням опустилась навколішки обіч двеймерця та співчутливо поклала долоню йому на руку.
— Мені прикро, Тріку. Що сталося?
— Погане, — Трік затулив очі долонею. — Просто… погане.
Вона взяла його за руку й стиснула, різко усвідомлюючи, як сильно їй почав подобатися цей дивакуватий хлопець. І бачити його отаким, коли він труситься, наче дитина…
— Я можу його забрати, — запропонувала вона.
— Забрати що?
— Твій страх. Ну взагалі-то це Пан Добрик може. Ненадовго. Він його вип’є. Вдихне. Саме це його тут і тримає. Робить сильнішим.
Трік з огидою нахмурився, дивлячись на тіньове створіння.
49
Золоте вино — це ітрейське віскі, що дістало назву за нескінченними полями пшениці, яка росте в глибині континенту, саме з неї те віскі й дистилюють. Кілька фамілій славляться своїми особливими рецептами, найпримітнішими з них є сорти фамілій Валенте та Альбарі.
Ворожнеча між двома фаміліями не раз перетворювалася з побажань, щоб конкурента нагла кров залляла, на цілковито натуральне кровопролиття. Найвідоміший з цих випадків дістав назву Війни за Дванадцять Барил. Вона тривала чотири приходи істиннотьми й забрала щонайменше тридцять два життя. Оголошений офіційною вендетою, — що є кривавою ворожнечею, санкціонованою Церквою Аа, — конфлікт дістав свою назву через те, що різанину та підпали, у які він вилився, пережили тільки дванадцять барил віскі фамілії Альбарі з тих, що були призначені до продажу.
Саме тому пляшки «Дванадцяти барил» є неймовірним раритетом із запаморочливим цінником: відомий випадок, коли одна пляшка пішла з аукціону за сорок тисяч золотих «дрочил». Коли через двох незграбних челядників загорілася літня вілла сенатора Арі Джіанкарлі, повідомлялося, що сенатор кидався в полум’я не менш як тричі, щоб порятувати дружину, сина та дві пляшки «Дванадцяти барил».
Чутки про те, що спочатку він урятував пляшки, звісно ж, є жахливим наклепом, нашвидкуруч зляпаним політичними опонентами, і фактами вони взагалі не підтверджуються.
(Пляшки він рятував у другу чергу.)