— Мишолове, Шахіде Кишень, молися за нас.
На узвишшя під ногами статуї ступила знайома фігура. Гарне обличчя й древні очі — той самий чоловік, що зустрів Мію і Тріка біля гори. Він був зодягнений у сіре, і єдиною оздобою йому слугував клинок із чорнокриці. Він зайняв своє місце, розвернувся лицем до аколітів і з усмішкою, що могла з легкістю прихопити не тільки столове начиння, а ще й канделябри, промовив:
— Двадцять шість.
Мія знову почула кроки, і Руки знову заговорили:
— Павуковбивце, Шахідо Істин, молися за нас.
З пітьми гордовито вийшла висока й поставна двеймерка, спина в неї була рівна, як навколишні стовпи. Довге охайно заплетене волосся струменіло спиною, наче чорні мотузки. Шкіра в неї була темною, як в усього її народу, але татуювань на обличчі вона не мала. Вона здавалася вирізаною з червоного дерева статуєю, що набула здатності рухатися. Стиснуті долоні були поплямовані чимось, що нагадувало чорнило. Губи — помальовані чорним. А з паска в неї звисали три криві кинджали й колекція скляних фіалів.
Вона зайняла своє місце на узвишші й промовила сильним гордовитим голосом:
— Двадцять дев’ять.
Мія мовчки дивилася на це, жуючи губу. І нехай Меркуріо влаштував їй хороший вишкіл у тому, що стосувалося делікатного мистецтва терпіти, зрештою цікавість перемогла[50].
— Що вони роблять? — прошепотіла Мія до Наєв. — Що означають ці числа?
— Їхній рахунок перед богинею. Кількість підношень, що вони зробили в її ім’я.
— Солісе, Шахіде Пісень, молися за нас.
Мія дивилася, як із тіней широко ступив іще один чоловік, також одягнений у сіре. Він був просто горою: біцепси — що її стегна. Голова в нього була поголена, тільки коротка щетина лишилася, така світла, що майже біла, а шкіру під тим волоссям помережували шрами. Борода в чоловіка стирчала з підборіддя чотирма шипами. Він мав на собі перев’язь, та піхви лишилися порожніми. Коли він став на своє місце, Мія зазирнула йому у вічі й зрозуміла, що чоловік сліпий.
— Тридцять шість, — сказав він.
Тридцять шість смертей? Від руки сліпця?
— Аалеє, Шахідо Машкар, молися за нас.
Ще одна жінка, погойдуючись, ступила в коло м’якого світла — суцільні принадні вигини та алебастрова шкіра. Мія відчула, як у неї щелепа відпала: ця новоприбула була запевне найвродливішою жінкою, яку дівчина коли-небудь бачила. Густе чорне волосся спадало до талії, темні очі обведені сурмою, губи пофарбовані криваво-червоним. Озброєна вона не була. Либонь.
— Тридцять дев’ять, — промовила вона голосом, що нагадував солодкавий дим.
— Превелебна матінко Друзілло, молися за нас.
З темряви вислизнула жінка, тихо, наче смерть немовляти. Вона була вже немолода, посивіле кучеряве волосся убране в коси. Шию її обвивав срібний ланцюг, з якого звисав обсидіановий ключ. Вона справляла враження доброзичливої старенької, коли глянула на групу перед нею: очі в неї сяяли. Таку людину Мія очікувала побачити радше в кріслі-гойдалці поблизу радісного домашнього вогнища, з онуками на колінах та чашкою чаю побіля ліктя. Це ж не може бути головна священниця найсмертоноснішого зібрання…
— Вісімдесят три, — оголосила старенька й зайняла своє місце на постаменті.
Паща мене роздери, вісімдесят три…
Превелебна матінка з приязною усмішкою глянула на аколітів.
— Вітаю вас у Багряній Церкві, діти мої, — сказала вона. — Щоб потрапити сюди, ви здолали багато миль та років. Милі й роки маєте попереду. Та наприкінці цієї подорожі ви станете Клинками, які здійматимуть во славу богині в найсвятіших таїнствах. Звісно, ті з вас, хто виживе.
Немолода жінка вказала на чотири постави навколо.
— Пильно дослухайтеся до своїх шахідів. Знайте: усе, що мало для вас вагу раніше, померло. Щойно ви дасте обітницю Матері-Пащі — належатимете тільки їй і більше нікому.
З-за спини превелебної матінки ступила фігура в рясі, що тримала в руках срібну чашу. Старенька кивнула до Мії:
— Віддай десятину свою. Останки вбивці, вбитого навзаєм, запропоновані нашій Велительці благословенного смертовбивства у цю годину твого хрещення.
Мія ступила вперед, тримаючи в руці гаманець. Шлунок у неї жужмом звивався, але руки були тверді як камінь. Вона стала перед приязно усміхненою старенькою і глибоко зазирнула тій у блідо-блакитні очі. Відчувала, як її зважують. Зачудувалася, чи не буде вона легенькою.
— Моя десятина, — спромоглася сказати вона. — Для Матері-Пащі.
50
У ті роки, коли Мія тільки розпочала свою науку, за одне з найулюбленіших випробувань старий мав гру, яку сам він називав «Залізносвященник». Сенс гри полягав у тому, щоб перевірити, хто довше протримається, ні слова не промовляючи, — він чи дівчинка. І хоча спочатку Мія вважала, що ця гра слугує випробуванням її терпіння й рішучості, згодом Меркуріо зізнався, що вигадав забаву тільки для того, щоб у крамничці стало трохи тихіше.
Тим не менш, найславетніше своє випробування він влаштував, коли Мії було дванадцять. У дні найдужчих зимових морозів старий наказав дівчинці дочекатися на даху навпроти Гранд-Капели Цани посланця в червоних рукавичках та йти за ним, хоч би куди він пішов. Справа була вкрай важливою, запевнив її старий.
Звісно, посланець належав до численних агентів Меркуріо, що діяли в місті. Жодної ваги — крайньої чи ні — у його переміщеннях не було: усе, що йому треба було робити, — жваво поводити Мію по морозу та врешті-решт повернутися до крамнички диковин. От тільки Меркуріо не знав, що дорогою до храмового кварталу хлопця зіб’є кінь, який зірвався з поводу, і внаслідок цього посланець так ніколи на домовленому місці й не з’явиться.
Мія залишалася на даху, попри жахливий холод (взимку небо над Богодолом навідує тільки одне сонце, і холоди в тих краях довгі й дошкульні). Коли почав падати сніг, вона й не ворухнулася, аби не проґавити посланця. Коли наступного ранку Мія так і не з’явилася, Меркуріо занепокоївся й пройшов по запланованому для посланця маршруту, поки не опинився на дахах храмового кварталу. Там він і знайшов свою ученицю: дівчинка була майже обморожена, несамовито трусилася, та з капели Цани очей вона не зводила. А коли старий спитав, чому в ім’я Святої Матері Мія лишалася на даху, хоча могла замерзнути там на смерть, дванадцятирічка відповіла дуже просто: «Ти сказав, що це важливо».
Як я вже казав, є в ній певна чарівливість.