— Приймаю цю десятину в ім’я її, і подяка її промовляє моїми вустами.
Зачувши відповідь, Мія зітхнула. Вона мало не впала на коліна, коли превелебна матінка обійняла її та поцілувала в щоку крижаними губами. Вона міцно стиснула дівчину, поки та глибоко дихала, зморгуючи гарячі сльози. А старенька тим часом повернулася до срібної чаші, занурила туди кощаву руку й вийняла — вкриту червоним.
Кров.
— Назви ім’я своє.
— Мія Корвере.
— Чи клянешся ти служити Матері Ночі? Чи пізнаєш ти смерть в усіх її барвах, чи нестимеш її тим, хто заслужив і не заслужив, в ім’я Її? Чи станеш ти аколіткою Нії, земним інструментом пітьми поміж зірок?
Мія зрозуміла, що їй важко втягнути повітря.
Глибокий вдих, наче перед тим, як пірнути.
— Клянуся.
Превелебна матінка притиснула долоню до Міїної щоки, розмазуючи кров по шкірі дівчини. Кров була ще теплою, запах солі й заліза сповнив дівочі легені. Старенька позначила одну щоку, потім іншу й нарешті лишила довгий мазок поперек вуст Мії і аж до підборіддя. Дівчина відчула, як вага цієї миті бринить у кістках, притискає шлунок до ніг. Матінка кивнула, і Мія відступила, обіймаючи себе руками, злизуючи кров з губ, майже плачучи, сміючись. Вона ще на крок ближча, щоб помститися за свою фамілію. Ще на крок ближча, щоб ступити на могилу Скаеви.
Вона дійшла, усвідомила дівчина.
Я дійшла.
Ритуал повторювався, усі аколіти одне за одним приносили свою десятину. Хтось приніс зуби, хтось — очі; хлопець із кулаками-кувалдами приніс зогниле серце, сповите в чорний оксамит. Мія зрозуміла, що серед них жодного не-вбивці не було. Що не було, либонь, в усій республіці приміщення, небезпечнішого за те, де вона стояла рівно цієї миті[51].
— Навчання ваше розпочнеться завтра, — сказала превелебна матінка. — Вечірню трапезу подадуть у Небесному Олтарі за пів години, — вона вказала на вереницю фігур, зодягнених у ряси: — Руки будуть поруч, якщо вам знадобиться допомога, і припускаю, що вам вона знадобиться, поки ви не призвичаїтесь. Спочатку на горі непросто орієнтуватися, і якщо загубитися в цих залах… наслідки будуть нещасливі, — блакитні очі замерехтіли в темряві. — Ходіть обережно. Вчіться добре. Хай Велителька наша не квапиться вас знайти. А коли це станеться — нехай вона привітає вас цілунком.
Старенька вклонилася й відступила назад до мороку. Інші представники кліру зникли одне за одним. Трік підійшов до Мії, привітався з нею усмішкою — щоки в нього були червоні від крові. Він помився, почистився, і навіть його просолені косиці вже не здавалися аж такими незалежними істотами.
— Ти поголився, — гмикнула Мія.
— Не звикай до такого. Двічі на рік трапляється, — він примружився, вдивляючись у Наєв, і впізнавання змусило його очі повільно покруглішати. — Як в ім’я Велительки…
— Ми знову зустрілись, — струнка жінка низько вклонилася. — Наєв дякує за його допомогу в серці пустелі. Цей борг не буде забуто.
— Як ти й досі ходиш і дихаєш?
— Це місце — суцільні таємниці, — промовила Мія.
— Корвере? — пролунав у неї за спиною тихий голос.
Мія озирнулася на того, хто заговорив. То була дівчина, на яку вона звертала увагу — ота, з нерівно підстриженим рудим волоссям та зеленими очима мисливиці. Вона уважно роздивлялася Мію, схиливши голову на плече. Високий ітреєць з кулаками-кувалдами бовванів за нею, наче сердита тінь.
— Під час церемонії, — мовила дівчина, — ти сказала, що твоє прізвище Корвере?
— Ага.
— Чи ти маєш якийсь стосунок до Дарія Корвере — колишнього юстиція?
Мія подумки зважила дівчину. Підтягнута. Прудка. Жорстка, як дерево. Та хто б вона не була, Мія була певна: у Скаеви та його друзяк у цих стінах союзників бути не може. Зрештою, після Різанини на Істиннотьму Рем і його люмінатії присягнулися знищити Багряну Церкву. Водночас Меркуріо наполягав, щоб Мія облишила своє ім’я, коли переступить цей поріг. Це одна з небагатьох речей, про які вони сперечалися. Може, це й дурниці. Та смерть її батька була головною причиною, чому дівчина пішла цим шляхом. Скаева та його лакеї стерли ім’я Корвере з історії — вона не кине його в куряву й не лишить позаду, хоч би чого це їй вартувало.
— Я дочка Дарія Корвере, — нарешті відповіла вона. — А ти?
— Джессаміна, дочка Маркіна Ґраціана.
— Даруй, це хтось, кого я мусила знати?
— Перший центуріон Легіону люмінатіїв, — насупилась дівчина. — Страчений за наказом Ітрейського Сенату після Повстання Царетворців.