— Наєв, ти мене тільки тут не лишай, — видихнула вона.
— Чому?
— Бо ніколи вже мене не побачиш…
— Найправдивіші слова на світі, — промовив скрипучий голос. — Усе залежить від того, який ряд обереш.
Мія озирнулася на голос і побачила зморщеного ліїсянця, що сперся на поруччя віддалік. Мав на собі бриджі та засмальцьовану камізельку. На гачкуватому носі балансували неможливо товсті окуляри, на голові, що лисіє, стирчали два пасма білого волосся, немов не могли визначитися, у якому напрямку краще втікати. Спина скривилися на знак питання. З вуст звисала сигарила, ще одну він прилаштував за вухом. З вигляду чоловік мав добрі 74[52] роки.
Він стояв обіч маленького дерев’яного візочка, напхом напханого книгами. На візочку була табличка «ПОВЕРНЕНІ КНИЖКИ».
— А це розумна поведінка? — промовила Мія.
— Що саме? — блимнув старий.
— Це ж бібліотека. Не можна в триклятій бібліотеці курити.
— От лайно…
Старий витягнув сигарилу, трохи подивився на неї в задумі, а потім знову запхав до рота.
— А що, як книжки загоряться? — спитала Мія.
— От же ж ла-а-а-а-а-айно, — сказав чоловік, видихаючи хмару диму, від якого в Мії язик защипало.
— Ну… а можна мені одну, якщо так?
— Одну що?
— Одну сигарилу.
— Ти що, глуха? — чоловік увіп’явся в неї поглядом крізь оті неймовірні окуляри. — Не можна в триклятій бібліотеці курити. А що, як книжки загоряться?
Мія запхала вказівці за пасок і нахилила голову:
— От же ж ла-а-а-а-а-айно?
Старий витяг сигарилу з-за вуха, підпалив її від власної та запропонував дівчині куриво. Мія вишкірилась, видихнула хмарку суничного диму, облизала губи, насолоджуючись смаком процукрованого паперу. Наєв вказала на старого.
— Наєв представляє хроніста Аелія, хранителя читальні.
— Усе гаразд? — уточнив чоловік.
— Усе гаразд, — кивнула Мія.
— Прекрасно.
Від диму, що линув угору, Наєв закашлялася.
— Хроністе, вона шукає спосіб перекласти двеймерське слово. Вона бажає книгу з цього предмету. Чи є в нього така?
— Поза всякі сумніви, є в мене багато. Але якщо аколітка шукає значення тільки одного слова, я охороню себе від пошуків і сам те слово назву.
— Ви говорите двеймерською? — спитала Мія.
— Якщо під цими сонцями є мова, якою я не володію, можеш, дівчаточко, видлубати в мене очі й бавитися ними замість крем’яшків[53].
— Ну, будь-якого іншого обороту ідея, щоби загубитися між рядами полиць, була б дуже привабливою, але сьогодні мене кличе премила хутряна постіль, добрий хроністе, — Мія зробила глибоку затяжку. — Тож, якщо, окрім цієї чудової сигарили, ви зможете наділити мене значенням слова, мій борг перед вами подвоїться.
— Назви слово.
— Коффі.
— У-ух, — старий скривився. — Хто тебе отак назвав?
— Ніхто.
— Пощастило… Чекай, ти ж нікого так не називала?
— Ще ні.
— Гаразд, тоді не здумай. Це найгірша образа, яку тільки можна завдати двеймерцям.
— А що це означає?
— Приблизний переклад? «Дитя ґвалту», — старий пихнув димом. — Найгірше у двеймерських піратах — це те, як вони поводяться… з тими, кого в полон захопили. Коффі — це результат такої мерзоти. Напівкровка. Нешлюбне дитя матері, яка його не бажала.
— Зуби й Паща, — видихнула Мія. — Не дивина, що Трік його закатрупити захотів…
Аелій погасив сигарилу об стіну та сунув недопалок у кишеню.
— Це все? Одне слово?
— Наразі так.
— Гаразд, тоді я пішов. Забагато книжок. Замало століть.
— Дякую вам красно, хроністе Аелію.
— Удачі з уроком пісень завтра.
Мія насупилася, спостерігаючи, як він розвернувся й пошкандибав геть. Вона теж загасила сигарилу й подивилася на Наєв.
— Час спати лягати, якщо ти матимеш люб’язність показати мені шлях.
— Звісно.
Жінка провела Мію заплутаним лабіринтом. Крізь вітражні віконця розливалися латочки аркімічного світла. Мія могла присягнутися, що поверталися вони не тим шляхом, яким прийшли, — або тут самі стіни рухалися. Розум її крутився, наче меканічна забавка.
Це правда була — те, що Водозов сказав? Могло таке бути, що Трікові батьки любили одне одного, нехай навіть мали шкіру різних кольорів? Але Мія не могла забути смертоносний Тріків погляд. Чи сприймав би він отак образу, якби за нею правда не стояла?
Мія замислилась, чи не треба їй із Тріком про це поговорити. Вона не хотіла проводити безночі поспіль, непокоячись, чи не чекає на нього ніж у пітьмі, а хлопець був упертий, як запряг мулів. Озиратися через плече, видивляючись Джессаміну, вже кепсько було. У Тріка на потилиці не було тих не-очей, які Мія мала, а Водозов уже довів, що в бійці сам на сам Тріком підлогу може витирати.
52
Як ви можете собі уявити, люб’язне панство, у краях, де проклятущі сонця майже ніколи не заходять, способи тримати їхнє світло подалі мають неабияке значення. Господарські спальні в республіці часто облаштовують у підвалах, а в більш-менш пристойних тавернах гості можуть приплатити за кімнату без вікон. Дрімотна неміч — недуга, яку спричиняє брак глибокого сну — стає дедалі поширенішою. І нехай відданий Аа клір спалив його як єретика, у ряду візіонерів, що розмістився в парадному передпокої Залізного Колегіуму, ви все ще зможете побачити статую дона Августина Д’Антелло, винахідника тришарових завіс.
53
А насправді під цими сонцями було три мови, яких хроніст Аелій не знав.
Перша — мова, що нею говорив гірський клан зі Східного Перевалу, представники якого ніколи не зналися з чужинцями, окрім як за посередництва рожна.
Друга — дивакуватий діалект стародавньої ліїсянської, спілкувалися яким тільки представники апокаліптичного культу з Елая, що став відомим під назвою «Вичікувальники» (уся конгрегація складалася з шести осіб, однією з яких був пес на ймення Рольф, але його товариші зверталися до нього як до Жовтого Князя).
І нарешті третя — це мова котів. О так, люб’язне панство, коти вміють розмовляти, навіть не сумнівайтеся: якщо ви мали більш як одного кота, то не могли не бачити їх тієї конкретної миті, коли вони збираються десь у куточку й скаржаться на те, що їхні власники марнують увесь свій час, щоб читати дурнуваті книжки замість надати котам усю ту увагу, на яку вони вповні заслуговують.