— Тим часом, — продовжувала Друзілла, — поки триватиме розслідування, аколітам заборонено полишати свої кімнати після того, як проб’ють дев’яті дзвони. Шахіди можуть надати вам звільнення — в інтересах тренувань чи навчання, — але вільно вештатися коридорами заборонено. Тих, хто порушить цю заборону, буде жорстоко покарано.
Матінка Друзілла почергово подивилися на кожного аколіта. Мія замислилась, у чому саме може полягати «жорстоке покарання», коли йдеться про зграю смертовбивчих фанатиків.
— А тепер, — промовила Друзілла, — ідіть до Зали Пісень і чекайте там шахіда Соліса, зберігаючи тишу.
Жінка розчинилася в тінях виром чорних шат.
Уздовж шеренги аколітів поповзли теревені. Дівчина з рабським тавром пильно роздивлялася Тріка. Оливкошкірий хлопець посмикував вузлик плоті, де колись було його вухо, і дивився на двеймерця примруженими очима. Трік ігнорував усі ці витрішки й пішов слідом за Руками, які з’явилися їх супроводити. І після виснажливого підйому (здавалося, що вони на вершину гори прямують) Мія та її приятелі опинилися в Залі Пісень.
Дівчина поняття зеленого не мала, чому приміщення зветься саме так, але підозрювала, що з акустикою назва нічого спільного не має[54]. Крізь кругле вітражне вікно на стелі до центру приміщення линуло яскраве золотаве світло. Зала була величезною, краї її ховалися в затінку, але в Мії склалося враження, що на стінах викарбувані ті самі виткі візерунки. Дівчина відчула застарілий запах крові, а ще — поту, олії та криці. Хтось розставив охайними рядами тренувальні опудала, стрілецькі мішені та знаряддя для вправ. Підлогу встеляв чорний граніт, а в центрі зали було викарбувано коло — достатньо широке, аби там вмістилося сорок людей. Усі аколіти зайняли свої місця вздовж того кола, більшість із них наготувалися чекати на перший урок мовчки.
Ешлін стала ліворуч від Мії й зашепотіла, коли й десяти секунд мовчанки не минуло.
— Відбій о дев’ятій. Ти собі це уявляєш?
Перед тим як відповісти, Мія роззирнулася кімнатою.
— Та тут у будь-якому разі нема що особливо робити, коли світло гасне.
— Ой, Корвере. Та ти уявлення не маєш, — вишкірилися дівчина.
— То чому?..
— Вам наказали чекати мовчки.
Залою Пісень луною прокотився глибокий голос, відштовхуючись від невидимих стін. Кроків Мія не чула, та шахід Соліс виринув із тіней позаду неї, склавши руки за спиною. Коли він проходив повз неї, Мія побачила, що зблизька чоловік має ще разючіший вигляд — ті широчезні плечі й бліді, немов у привида, очі. На ньому були м’які чорні шати, на поясі висіли всі ті ж порожні піхви. А рухався він з такою мовчазною грацією, неначе дослухався до мелодії, яку тільки він здатен почути.
— Клинок Матері нашої мусить бути тихим, наче зоряне світло на щічці сонного малюка, — промовив він, ступаючи в коло. — Я колись сім оборотів поспіль ховався у Великому Атенеї Елая, чекаючи, поки з’явиться моє приношення, і навіть книги не знали, що я там був[55], — він повернувся до Мії та Ешлін. — А ви, дівчата, навіть кілька митей помовчати не ладні.
— Просимо вибачення, шахіде, — вклонилася Ешлін.
— Три пробіжки по сходах, дівчино. Вниз і вгору. Вперед.
Ешлін невпевнено завмерла на місці. Шахід увіп’явся в неї поглядом — здавалося, що ці незрячі очі шлях собі крізь її череп просвердлять.
— Гаразд, шість пробіжок. Кількість подвоюватиметься щоразу, коли я муситиму повторювати.
Ешлін вклонилася і вийшла із зали, більше не перепрошуючи. Соліс повернувся до Мії, безбарвні очі втупились у точку над її плечем. Дівчина звернула увагу, що шахід узагалі не кліпає.
— А ти, дівчино? Маєш що сказати?
Мія мовчала.
— Ну? — Соліс підступився ближче й уже височів над нею. — Відповідай!
Мія дивилася прямо на підлогу й відповіла впевненим голосом:
— Прошу вибачення, шахіде, але з усією повагою — мені здається, що все, що я скажу, буде вважатися за подальший переступ правила мовчання, на якому ви наполягаєте, тож ви просто мене покараєте.
Губи велетня скривила посмішка.
— Розумна хитруха, еге?
— Якби я була розумною, мене б на балачках не спіймали, шахіде.
— Що ж, шкода. Небагато маєш, на що варто увагу звернути, — Соліс вказав на сходи. — Три пробіжки. Вниз і вгору. Вперед.
Мія вклонилася і покинула залу — ані пари з вуст.
На сходовому майданчику вона розім’ялася й пустилася бігти, рахуючи подумки сходинки[56]. Вона чудувалася, звідки Соліс узнав, на що в ній можна увагу звертати, — очі він мав сліпі, наче закоханий хлопчак, у цьому вона вже абсолютно певна, — та поводився так, наче бачить незгірше за неї. Посередині другої пробіжки усе зачудування шахідом випарувалося, і всю її увагу заполонив біг. Коли Мія опинилася нагорі, ноги в неї перетворилися на желе і дівчина мовчки подякувала своєму старому вчителю за всі ті сходи Богодола, пробіжками по яких він її карав. Їй вже майже кортіло, аби вона ще гірше поводилася.
56
За весь час перебування в Багряній Церкві Мія цими сходинками сотні разів пробіжить. І кожного разу рахуватиме кроки. Вона нікому про це не розповідатиме (але сам факт її не вельми дивуватиме), та кожного разу кількість сходинок змінюватиметься.