— Розумію, превелебна матінко.
— Ти не зможеш брати участь у навчанні в Залі Пісень, поки твої рани не загояться, — сказала Друзілла. — Я поговорила із шахідою Аалеєю, і вона погодилася завчасно розпочати твою науку.
— Аалея, — Мія гучно ковтнула. — Шахіда Машкар.
— Немає причин боятися, дитя, — усміхнулася стара жінка. — Згодом ти нетерпляче чекатимеш на її уроки.
Друзілла підвелася, ховаючи руки в рукави.
— А тепер, якщо твоя ласка, я маю інші справи, що потребують уваги. Якщо в тебе виникнуть якісь потреби чи запитання, розшукай мене. Я тут, щоб служити, як і всі ми.
Жінка безгучно ступила в темряву й зникла. Мія дивилася їй услід, міркуючи над сказаним. Що там вона казала?
А ті, що прикликають Пітьму… що ж, врешті-решт вона прикликає їх навзаєм.
Скидалося на те, що Меркуріо завжди почувався незатишно, коли Пан Добрик був поруч. Хоча сам старий у цьому ніколи не зізнавався. А втім, не-кіт був не проти уникати її вчителя й триматися подалі від очей, коли Меркуріо опинявся поруч. Дорослішаючи, Мії так і не випала можливість поговорити з кимось про свої таланти по-справжньому. Жодна книга в бібліотеці Меркуріо цю тему не висвітлювала, а фольклорні згадки про темряників у кращому разі були суперечливими, а в гіршому — забобонними дурницями[57]. І вона просто намагалася якомога краще впоратися зі своїм дедалі сильнішим даром самотужки. Коли того року, коли їй виповнилося одинадцять, прийшла істиннотьма, Мія помітила, що її зв’язок з тінями поміцнішав. А коли істиннотьма прийшла в її чотирнадцять…
Ні.
Не дивись.
— …вона здається… милою…
Пан Добрик вигулькнув біля ніжок столика. Мія побачила його й усміхнулася.
— Можна й так сказати.
— …я маю й інші, не такі улесливі слова, але для одного обороту кровопролиття вже вдосталь…
Мія зігнула руку й скривилась: біль прохромив плече. Коли повернувся Пан Добрик, тривога вщухла, і тепер її заступила злість. Дівчина тихенько вилаялася, розуміючи, що така рана триматиме її подалі від пісень упродовж багатьох тижнів. Якби ж то тільки вона не була такою необачною, а шахід Соліс не аж настільки заслуговував на прочуханку… Мія спробувала перекинути перев’язь через шию.
— …тобі треба спати. завтра сили знадобляться…
Мія прикусила губу. Кивнула. Пан Добрик має рацію. Меркуріо геть неохоче розповідав про те, що на неї в Церкві чекає. Він якомога краще готував її до вступу, але в дівчини склалося враження, що більше він їй розповісти не міг — щоб довіру конгрегації не зрадити. Враховуючи, що люмінатії присяглися знищити Церкву, якщо їм це буде до снаги, «секретність» у цих стінах перетворилася на гасло. Мія гадки зеленої не мала, як служителі Церкви мандрують між містами, як влаштовано місцеві каплиці і яку внутрішню ієрархію вони мають. Соліс був Учителем Пісень, а це означає, що вчив він мистецтва поводитися з мечем. Дівчина припустила, що Шахід Кишень має вчити… красти? Хитрувати? Але коли йшлося про Шахіду Істин і Шахіду Машкар, то тут вона вже жодного уявлення не мала про їхню науку.
— Я так втомилася, — зітхнула вона, потираючи скроні.
— …тоді спи…
— Гаразд. Ти зі мною?
— …завжди…
Дівчина сховала поранену руку в перев’язь, не-кіт сховався до її тіні, і обоє, ховаючись, вислизнули з кімнати.
Коли Мія підійшла до своєї спальні, там чекав Трік, сидячи впритул до стіни. Та коли він помітив наближення Мії, то спритно опинився на ногах. В очах його світилася полегша.
— Дякувати Велительці нашій, — видихнув він. — З тобою все гаразд.
Мія поворушила рукою й скривилась:
— Трохи синців, зате одним шматком.
— Покидьок той Соліс, — просичав Трік. — Я йому хотів кишки випустити за те, що він зробив. І наче все виходило, але він мене на сраку посадив і весь дух вибив.
Мія подивилася на нові синці на Тріковому обличчі й похитала головою:
— Мій хоробрий центуріоне. Скаче на румаку, аби порятувати свою бідолашну даму? Тримайте мене, хоробрий пане, бо боюся, оце зараз зомлію.
57
В одній відомій оповідці йшлося про місто Чорноміст на сході Ітреї. Гранд-кардинал направив Ернесто Джанкарлі, сповідника Церкви Аа, розслідувати звинувачення в тому, що кількох доньок небідної місцевої шляхти спокусив темряник. Кожен з цих союзів увінчався народженням дітей — чорноволосих і чорнооких, з такою ж білою шкірою, яку начебто мав батько. Кожна з опитаних панянок у розповіді своїй була непохитна: усі вони гуляли в лісі, зустріли красивого незнайомця і, оскільки були безневинними, як те немовлятко, підпали під його темні чари. Попри наполегливість пошуків, Джанкарлі того темряника так і не знайшов. Та й діти, нехай, очевидно, мали спільного батька, якщо за зовнішністю судити, здавалися абсолютно нормальними. Сповідник переконав батьків дівчат, що провина темряника є цілковито можливою, і повернувся до Богодола відзвітувати перед кардиналом про непереконливі докази.
Та в рапорті Джанкарлі зазначив, що в Чорномості служить юний констебль — блідий чорнявець на ім’я Дельфіні, якого призначили на посаду близько дванадцяти місяців тому, — і цей молодик дуже прислужився йому в розслідуванні.