— Зрадник! — вигукувала юрба. — Нехай потанцює!
Дівчинка не знала, чому вони таке кажуть. Вона не чула музики[2].
Святий розбійник кинув погляд на зубчасті стіни, на хребцеродженних та політикусів, що зібралися там, нагорі. Схоже, весь Сенат з’явився на виставу, майже вся сотня чоловіків у шатах із пурпуровими облямівками зібралася тут і дивилася вниз на ешафот безжальними очима.
Праворуч від сенаторів стояла групка чоловіків у білих обладунках. І криваво-червоних плащах. Вони тримали наголо мечі, вкриті мерехтливим полум’ям. Дівчинка дуже добре знала, що цих людей називають люмінатіями. Вони були бойовими товаришами її батька — раніше, перед зрадникуванням (саме це, припустила вона, зрадники й вчиняють).
Такий галас здійнявся.
Поміж сенаторів стояв прегарний темноволосий чоловік із пронизливо-чорними очима. На ньому були гарні шати, пофарбовані в найгустіший відтінок пурпуру, — це консульське вбрання. І хай якими мізерними — о, наскільки ж мізерними — були знання дівчинки, вона знала, що цього чоловіка наділено владою. Владою, неспівмірною зі священниками чи солдатами, а чи юрмою, що вимагала танців, хоча музика й не лунала. Варто йому промовити слово — і юрма відпустить її батька. Варто йому промовити слово — і Хребет здригнеться, Ребра розсиплються на порох, й Аа, самий бог Світла, заплющить три свої ока й укриє благословенною пітьмою цей огидний парад.
Консул ступив уперед. Натовп принишк. І коли прегарний чоловік заговорив, дівчинка стиснула материну руку з тією надією, яка тільки дітям відома.
— Тут, у місті Богодолі, при світлі Аа Всевидючого та за одностайним рішенням Ітрейського сенату, я, консул Юлій Скаева, оголошую обвинувачених винними в повстанні проти нашої преславної республіки. Для тих, хто зрадив громадянство Ітреї, можливий тільки один присуд. Тільки один присуд можливий для тих, хто знову схотів запрягти наш великий народ у ярмо королівської влади.
Дівчинка зачаїла подих.
Серце в неї затріпотіло.
— …Смерть.
Рев. Він омив дівчинку, наче дощ. Вона переводила погляд круглих очей із прегарного консула на святого розбійника, потім на матір — Матінко добра, змусь їх спинитися! — та материні очі не відривалися від чоловіка там, унизу. Страждання її видавав тільки трем нижньої губи. Та дівчинці вже несила було терпіти, крик рвався назовні й линув з її вуст:
Ні-ні-ні!
І від люті її здригнулися тіні, що вкривали весь форум. Чорнява під ногами в кожного чоловіка, кожної дівиці й кожного дитяти, темрява, породжена світлом прихованих сонць, нехай навіть блідим та кволим — ні, люб’язне панство, нема в тому помилки. Усі тіні здригнулися.
Та жодна людина того не помітила. Жодній людині не було до того діла[3].
Погляд дони Корвере не відпускав чоловіка, коли вона схопила дівчинку та пригорнула її ближче. Однією рукою вона охопила дівчинку поперек грудей, іншою обійняла за шию. Так міцно, що дівчинка й поворухнутися не могла. Не могла повернутися. Не могла дихати.
Ви це вже уявили: мати, яка притискає дончине обличчя до спідниць. Вовчиця з настовбурченим карком, яка затуляє своє вовченя від смертовбивства, що відбувається внизу. Таке уявлення цілковито простиме. Простиме й помилкове. Бо дона тримала свою доньку так, щоб мала дивилася вперед. Уперед, щоб розсмакувати все. Кожен кусник цієї гіркої страви. Кожну крихту.
Дівчинка дивилася, як кат перевірив кожен зашморг — один за одним. Він пошкандибав до важеля на краю ешафота й підняв каптур, аби сплюнути. Дівчинка кинула погляд на його лице: жовті зуби, сива щетина приховує заячу губу. Всередині неї щось кричало: не дивись, не дивись! — і вона заплющила очі. Та материні руки стиснулися дужче, і шепіт її був гострий, наче бритва.
— Ніколи не сахайся, — шепотіла вона. — Ніколи не страшися.
Слова ці відлунювали в грудях дівчинки. У тому найглибшому, найтемнішому місці, де дитячі надії та доросла журба в’януть і відлітають, підхоплені вітром, наче попіл.
І вона розплющила очі.
А тоді її батько глянув угору. Короткий погляд крізь дощ. Вона незрідка чудувалася, про що ж він думав тієї миті на порозі безночі. Та слова не ладні були здолати ту завісу сичання. Тільки сльози. Тільки сплакане небо. Кат потягнув за важіль — і підлога провалилася. І вона вжахнулася, бо нарешті зрозуміла. Нарешті почула.
2
Вона ще не вміла слухати. Вам, людям, це зрідка вдається. — Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інше.