— Маю деяке уявлення, — кивнула Мія.
— Хочеш піти за ним?
— Піти за ним? Та ти здуріла?
— Трохи є, — широко всміхнулася Ешлін.
Дівчина слизнула до темряви — її ноги майже нечутно ступали по каменю. Мія потягнулася торкнутися своєї тіні й відчула у рідкій чорняві дрож.
— З тобою все гаразд? — шепнула вона.
— …це з підступом запитання?…
— Що це було? Я ніколи раніше не відчувала, щоб ти боявся…
— …я міг його чути. у себе в голові. він був… голодний…
— Голодний до…
— Мія! — десь попереду в темряві зашипіла Ешлін. — Ходи вже!
— …міє, це небезпечно…
Мія зітхнула. Нахмурилась до пітьми в себе під ногами.
— Ми ще до цього повернемось…
Вона нишком ішла слідом за іншою дівчиною, з кожним кроком дедалі більше шкодуючи, що залишила свою кімнату. Але ж Кассій — темряник! За всі ці роки, хоч би де вона була, вона ще нікого схожого на себе не зустрічала. Богине, які ж таємниці він може їй відкрити…
На жаль, Володар Клинків виявився настільки ж невловимим, як і сама пітьма. Десь поруч з покоями ткалі Маріелли він зник остаточно. На перехресті чотирьох коридорів Ешлін цикнула, вилаялась по-ваанському й зрештою стенула плечима.
— Слизький, що той жиголо наолієний, — прошепотіла вона.
— Ну він же майстер із майстрів серед найманих убивць, — просичала Мія.
— Він, мабуть, поїде, — зітхнула Ешлін. — Татко казав, що він ніколи надовго на одному місці не затримується.
— От не скажу, що мені прикро це почути.
— Злякалася? — вишкірилась Еш.
— Чорна Матінко, а ти що — ні?
— Ой, та. Але тобі краще це перебороти, бо це ж він тобі помазання на церемонії ініціації робитиме, — Ешлін роззирнулася перехрестям — проходи вели кудись у темряву. — Ну гаразд. Він і зачекати може. Ходімо, я зголодніла.
Парочка тихо рушила вперед крізь тіні, лишивши позаду Володаря Клинків та його справи. Вони розшукали Залу Пісень, у повітрі якої все ще стояв запах крові. Міїн лікоть розболівся, немов щось пригадав, і вона знову відчула приплив знайомої люті. Згадала обличчя Соліса тієї миті, коли він здійняв меч. Агонію каліцтва. З тихими прокльонами спустилася вниз крученими сходами. Глибоко в череві гори вони знайшли двері до читальні, та жодній дівчині не спало на думку, що дозволити хроністу Аелію дізнатися, що вони тут після дев’ятих дзвонів вештаються, — це хороша ідея. Здавалося, що вже вічність минула, і нарешті смачний аромат, який здіймався над одними зі сходів, привів їх до кухонь.
У довгих вугільних печах сидів гарячий хліб. Льодовні повнилися сирами та свіжими фруктами. На довгастих блюдах лежали залишки попередньої вечері. Жодної Руки Мія не помітила, тож вони з Ешлін ухопили по тарілці наїдків та прослизнули до нині порожнього Небесного Олтаря. І знову Мію вразила велич темряви за межами платформи. Довге падіння до порожнечі внизу. Тієї пустелі, що була ідеальною копією ісіїрського безмежжя, яким вони з Тріком мандрували, тільки чомусь оповитого вічною ніччю.
І знову дівчину сповнило шанобливе почуття. Потойбічність. Вона майже відчувала чорний погляд статуї, що стояла в Залі Жалоби. Тієї богині, якій служить ця Церква.
«Позначила Матір», — казала Друзілла.
Але чому? Задля чого?
…Може, володар Кассій це знає?
Еш усілася на перила над височінню, схрестила ноги, відкинула біляве волосся з очей і взялася за кусень хліба із сиром. Мія вп’ялася в курячу ніжку, ліниво розмірковуючи, де ж Церква бере борошно на хліб і де худобу тримає. У каравані, що йшов з Останньої Надії, перевозили тільки аркімічні порошки, інструменти тощо. Ніц швидкопсувного. Ніц живого.
— А як вони нас годують? Де вони припаси беруть?
— Твій шахід тобі нічого про це місце не розповідав? — спитала Ешлін з напханим ротом.
— Та трішки, — знизала Мія плечима. — Таке враження, що більшість подробиць, як усе влаштовано, він у таємниці тримав. Це було щось, на що заслужити треба, за так воно не давалось.
Ешлін стенула плечем і знову відкусила великий шматок:
— Аазд аа ого я обі й еба.
— Га?
Дівчина проковтнула їжу та облизала губи.
— Кажу, гаразд, для цього я тобі й треба. Татко нам з братом усе про це місце розповів. У всякому разі, все, що сам знав.
— Він Клинок?
— Колишній. Багато років на короля Ваану працював[58]. Але коли він вирушив по підношення в Ліїс, отам його схопили. Три тижні в елайських Вежах Шипів катували. Він утік, але вже після того, як його позбавили робочої руки, одного ока та обох яйок. Тому його Церква на пенсію відправила.
58
Нехай учення Церкви й оголосили єрессю, та якщо люмінатії не випалювали культ під корінь, його представники знаходили-таки спільну мову з представниками влади в різних кутках Ітрейської Республіки. З огляду на могутність Церкви Аа та нещодавній (і сумнозвісний) замах на життя консула Скаеви під час Різанини на Істиннотьму мало хто з нобілів Богодола мав прямі відносини зі служителями Матері Ночі. Та в більш космополітичних васальних державах — скажімо, при дворі ваанського короля Маґнуссуна IV — Багряну Церкву визнавали відкрито, а її служитель мав постійний пост при дворі.
Переваги від цього подвоювались: звісно, добрий король Маґнуссун міг тишком позбутися своїх ворогів, якщо в тому виникала потреба, та головне — поки йому служив Клинок Церкви, король міг не боятися, що хтось із суперників найме Клинка, аби вже
Певно, що оплата послуг одного з найвправніших душогубців республіки на постійній основі — така запаморочлива розкіш, що тільки король міг її собі тривалий час дозволяти. І все ж можна сказати, що поміж усіх ітрейських правителів, Маґнуссун IV спав найспокійніше, і тільки наприкінці року сон його коли-не-коли тривожили жахіття про неминуче надходження рахунку від Церкви.