Мишолов кілька разів перевбирався, копирсаючись між вішаків, і пояснював, як долати кожну вдяганку. Він вдягнувся хребцеродженним доном у гарно скроєному сюртуку з добрячою калиткою за пазухою. Тоді сенатором при виконанні у шатах з пурпуровою облямівкою, що мали потаємну кишеньку, де можна сховати грошву[60].
— А далі в нас, — оголосив Мишолов, знову перебираючи вішаки, — той люд, що тримається за свої мідяки, наче собака за кістку. — Шахід натягнув через голову важку білу рясу та застібнув золотий ланцюг на шиї. — Наш старий добрий богобоязний священник Аа.
Мишолов здійняв три пальці в жесті благословення й промовив тоном, що був на октаву нижчий за його звичайний голос:
— Хай Світло Всевидючого ніколи не полишає вас, діти мої, — і підвищив голос, щоб подолати регіт. — Гаразд, гаразд, смійтеся, як хочете, аколіти. Але це справжнє облачення. Належало одному клірику в Богодолі, якого я якось стрів у молоді роки. Щоправда, його та зустріч потішила менше за мене, — Мишолов пробігся поглядом по юрмі. — Нумо, і кого ж ми оберемо…
Шахід насупив брову:
— Аколітко, з тобою все гаразд?
Усі очі подивились на Мію. Дівчина завмерла, наче вкопана, не зводячи погляду з медальйона, що висів у Мишолова на шиї. Сонця було зроблено з різних металів: Саан з рожевого золота, Саай з платини, а Шіїй із жовтого золота — і варто було дівчині їх побачити, як у неї шлунок скрутило. Піт на обличчі виступив. Світло, що линуло з вітражних вікон, відбивалося від цих трьох кіл з дорогоцінних металів. Випалювало їй очі. У її тіні здійнявся Пан Добрик: він запанікував, затремтів, його настільки переповнював страх, що йому несила було пити її власний. Та, коли Мія дивилася на Трійцю, її не просто жах охопив. Це був справжнісінький фізичний біль.
— Я…
— Нумо, дитинко, це ж просто священницька ряса.
Мишолов ступив уперед. І Мія одразу ж позадкувала, впала навколішки й виблювала увесь сніданок на підлогу. Інші аколіти відсахнулися від огиди. Троєсонце сліпило дівчину, і коли Мишолов зробив ще крок, вона аж зашипіла, наче її ошпарило, і сховалася під одним зі столів, здійнявши руку, аби затулитися від сліпучого світла, яке бачила лише вона.
Трік кинувся до неї з круглими від тривоги очима. Джессаміна форкнула, Еш наче остовпіла, а між іншими аколітами здійнялося розгублене мурмотіння.
— Ану пішли звідси, — наказав Мишолов. — Цього обороту урокам кінець.
Групка учнів завагалася, витріщаючись на перелякану дівчину.
— Геть! — проревів Мишолов. — Негайно!
Учні хутко полишили залу, Трік стояв над Мією, немов стривожена нянька, поки Мишолов не прикрикнув на нього, аби зник. Коли зала спорожніла, шахід розв’язав облачення й відкинув його вбік. А потім наблизився до Мії з витягнутою рукою, наче вона була переляканим звірятком.
— Як ти, дитинко?
Коли Трійця зникла з-перед очей, дихалось Мії вже легше. Серце в грудях сповільнилося, біль та нудота вщухли. Пан Добрик зібрався, заворушився в тіні й узявся пити її страх. Та руки в дівчини й далі тремтіли, а серце гупало й гупало…
— Я… Мені дуже прикро, шахіде…
Мишолов опустився поряд з нею навколішки.
— Ні, це я мушу перепрошувати. Превелебна матінка розповіла мені, як ти ошукала Соліса в Залі Пісень. До речі, браво…
Усмішка шахіда зникла, щойно в Мії не вийшло її поділити.
— Та вона розповіла мені, хто ти є. Я повівся недбало. Пробач мені.
Мія затрусила головою.
— Але я не розумію.
— До того як я перерізав йому горлянку, чоловік, що носив цей символ Трійці, був примасом поміж духовенства Аа. Цей медальйон освятив гранд-кардинал. Його благословила Правиця самого Аа.
— Дуомо?
— Його попередник, — похитав головою Мишолов. — Але річ не в людині, дитинко. І не в одежі. Це все віра у Всевидючого. Кардинал, який благословив сонця, був справжнім вірянином. Істинним служителем бога, що прогнав саму Ніч з нашого небосхилу. Найвідданіших своїх служителів Аа наділяє дещицею власної сили: люмінатії зі своїми мечами із сонцекриці — тільки найочевидніший приклад серед багатьох. Найблагочестивіші серед його священників можуть переливати якусь частину цієї сили в речі, яких вони торкаються. Мені варто було здогадатися, що для тебе це виявиться отрутою.
— Але чому?
Шахід знизав плечима.
— Тебе, аколітко, Матір торкнулася. Позначила тебе во благо чи во зло, того я не знаю. Зате знаю, що Світло ненавидить свою суджену. І рівною мірою ненавидить тих, кого вона любить.
Мія змигнула. Нудота все ще вирувала в неї в животі. Так, вона відчула це, достоту як відчувала камені під собою. Вона дивилася на ці три розпечені диски й відчувала лють. Полум’я. Злобу. Вона вже таке колись відчувала. Світло, що випалює очі. Кров на руках. Засліплення.
60
Від часів революції, коли було повалено останнього короля Ітреї Франциско XV, пурпуровий перетворився на колір престижу.
Пурпурову барву виробляли з розтертих пелюсток квітів, що росли виключно на вкритому горами кордоні між Ітреєю та Вааном. Квітка, вирощувати яку було вкрай складно, дістала назву «Ліберіс» — «Свобода» давньоітрейською. Республіканці, які вбили Франциско, обрали цю квітку за символ своєї справи: вони чіпляли квіт ліберіса на груди під час придворних зібрань, аби продемонструвати свою відданість змові.
Можна сперечатися стосовно того, чи не було це звичайнісінькими романтичними бздурами, але факт є факт: нині тільки сенаторам дозволено вдягати цей колір публічно. Якщо в пурпуровому спіймають представника плебсу, він достоту розділить долю бідолашного Франциско XV, а йдеться про те, щоб стати жертвою жорстокого вбивства на очах у всієї родини.
І звісно ж, у такому разі саме визначення
А про ліловий, звичайно ж, мова навіть не заходить.