Ту музику.
Панахида глузливої юрми. Ляскання тугої мотузки. Здавлене «гхи-гхи-гхи» повішеників розітнуло повітря під оплески святого розбійника, прегарного консула і всього цього злостивого й зогнилого світу. І щойно ця страхітлива мелодія погучнішала, її батько — хвицяючи ногами, багровіючи лицем — став до танцю.
Таточко…
— Ніколи не сахайся, — лунав у вухах холодний шепіт. — Ніколи не страшися. І ніколи й нізащо не стирай з пам’яті.
Дівчинка повільно кивнула.
Видихнула надію, що ховалася всередині.
І дивилася, як помирає її батько.
Вона стояла на палубі «Мазунчика Трелени» та спостерігала за тим, як місто Богоділ усе зменшувалося й зменшувалося. Мости й собори столиці блякли, аж поки не лишилися самі Ребра — шістнадцять кістяних арок, що здіймалися вгору на сотні футів. Та поки вона дивилася, а хвилини перетікали в години, навіть ці титанічні шпилі пірнули за обрій і розчинилися в серпанку[4].
Вона трималася за вибілені сіллю поручні, а під нігтями в неї запеклася підсохла кров. На поясі висів стилет зі смертекості, у гаманці дзеленчали катові зуби. У темних очах відбивалося світло примхливого червоного сонця, а відлуння меншого, блакитнішого світила все ще пульсувало на заході.
Кіт, що був тінню, лишався поруч. Розтікся калюжкою темряви під її ногами, поки в ньому немає потреби. Бачте, воно так прохолодніше виходить. Котрийсь спритник міг би звернути увагу, що тінь цієї дівчини трішечки темніша за інші. Котрийсь спритник міг би звернути увагу, що темряви в тій тіні стало б і на двох.
На щастя, спритників на облавку «Мазунчика Трелени» неабияк бракувало.
Гарнюнею вона не була. О, звісно, чуті вами оповідки про вбивцю-найманку, яка знищила Ітрейську Республіку, змальовують її потойбічну вроду: шкіра біла, як молоко, звабливо-делікатні вигини тіла, вуста, що нагадували лук, — отаке. Вона й справді мала всі ті чесноти, та поєднувалися вони в… недоладну картину. Зрештою, «біла як молоко» — це просто чемний спосіб сказати «глевка шкіра». «Делікатний» — поетичний аналог «виснаженому».
Шкіра в неї була бліда, щоки запалі, і через це вона здавалася зголоднілою та змарнілою. Чорне, як вороняче крило, волосся, крім заплутаної власноруч обтятої гривки, сягало ребер. Кола під очима та губи завжди були посиніло-набряклими, і ніс вона ламала щонайменше раз.
Якби її обличчя було картинкою-головоломкою, то більшість людей поклали б її назад у коробку недоскладеною.
А до всього вона ще й була низенька. І худа як тріска. Дупки заледве вистачало, щоб бриджам було на чому триматися. Це не та краса, заради якої помирають закохані, сунуть уперед армії чи герої вбивають богів, а чи демонів. Я певен, цей опис — повна протилежність тому, що ви почули від своїх поетів. А проте, люб’язне панство, була в ній певна чарівливість. А всі ті ваші поети — просто лантухи з гівном.
«Мазунчик Трелени» був бригантиною, на якій ходили моряки з Двеймерських островів. Їхні шиї прикрашали намиста із зубів морського змія — знак пошани до їхньої богині Трелени[5]. Двеймерці, яких Ітрейська Республіка завоювала століття тому, мали темну шкіру й височіли над середнім ітрейцем на півтори голови. Легенди стверджували, що двеймерці — нащадки дочок велетнів, які зляглися були із солодкоголосими людськими чоловіками, та їхнє підґрунтя жодної серйозної перевірки не витримує[6]. Простіше кажучи, люди ці були величезними, як ті бугаї, суворими, як ті могили, а схильність прикрашати обличчя татуюваннями з левіафанового чорнила перше враження ліпшим не робила.
Та якщо не зважати на страхітливу зовнішність, двеймерці ставилися до своїх пасажирів не як до гостей, а радше як до святого обов’язку. Тож, попри те що на облавку перебувала шістнадцятирічна дівчина, — яка мандрувала самотою, а за зброю мала якусь там скалку загостреної смертекості, — потурбувати її більшості моряків могло хіба що на думку спасти, не більше. На жаль, кілька членів команди уродженцями Двейму не були. І для одного з них самотня дівчина здавалася гідним трофеєм.
Правду люди кажуть: тільки усамітнення — а в деяких прикрих випадках і воно не порятує — охоронить тебе від товариства дурнів.
Він був таким собі джиґунчиком. Ітрейський чепурун із гладенькою шкірою та доста принадною усмішкою, щоб заробити кілька зарубок на бильцях ліжка, а м’якого капелюха він павичевим пером прикрасив. Щоб подолати шлях до Ісіїру, «Мазунчик» потребував семи тижнів, а для деяких людей сім тижнів — то задовго, аби самою тільки власною рукою задовольнятися. Тож він сперся на поручні й обдарував її м’якою, як підпушок, усмішкою.
4
Ребра, найімовірніше, є найбільш примітною ознакою ітрейської столиці — шістнадцять скостенілих веж, що сяють у серці Міста кісток і мостів. Подейкували, що Ребра ці належали останньому титанові, поваленому самим богом Світла Аа під час битви за ітрейські небеса. Аа наказав своїм вірним звести храм на тому місці, де титан упав на землю, — аби восславити божественну перемогу. Отак і посіяли майбутні паростки великого міста на могилі останнього супротивника самого Світла.
Та от дивина, люб’язне панство: у жодному святому писанні чи книзі ви імені того титана не знайдете…
5
Повелителька океанів, третьою народжена донька Світла й Матері-Пащі, Та-Що-Вип’є-Весь-Світ.
6
Скажімо, це ж яким п’яним має бути чоловік, щоб розглядати женихання з велеткою як притомний вчинок? Що й казати про те, як отак напідпитку хлопчина міг із власним інструментом не впоратися, і то вже мова не йде про помічну драбину.