— Я знаю, хто я така. Що я таке. Це ніколи з пам’яті не зітреш. Ніколи.
Наєв вказала на кам’яну статую в них над головами. На безжальні чорні очі. На шати, виткані з ночі. На меч, стиснутий у блідій руці.
— Вона богиня, Міє. У першу й головну чергу, ти тепер Їй належиш.
Мія витріщилася на Наєв. Глянула на статую. Чорні стіни, нескінченні сходи, хорали, що немов з нізвідки лунали. Та, правду кажучи, якась частина її все ще сумнівалася. Боги та богині. Війна між Світлом і Темрявою. Може, вона й здатна виконати кілька фокусів з тінями, та сама ідея, що її могла Нія обрати, здавалася доволі притягнутою за вуха. Навіть у такому місці. А якщо відкинути божественне, то, дивлячись на запнуте вуаллю лице Наєв, Мія знала, що люди здатні на таку жорстокість, яку Велительці благословенного смертовбивства годі й уявити. Вона сама докази цього бачила. Що з її батьком сталося? З її фамілією? Це не безсмертні зробили. Це зробили люди. Консули, кардинали та їхні слухняні песики. У її очах палають їхні усмішки. Їхні імена випалено на її кістках.
Скаева.
Дуомо.
Рем.
І неважливо, чи сильно це місце її змінить, вона ніколи не пробачить. Ніколи не зітре з пам’яті.
Ніколи.
— Щасти тобі в Останній Надії, — промовила вона нарешті. — Мені треба поснідати. З голоду вмираю.
Жінка вклонилася, розвернулася виром сірих шат та пшеничних локонів. І хоча вона собі це під ніс сказала, Мія все ж таки почула її шепіт, коли Наєв відвернулася.
— І Вона також.
У Небесному Олтарі Мія з’явилася першою. Вона всілася за порожній стіл і взялася обводити пальцями нове обличчя. Шкіра на дотик здавалася грубуватою, немов її сонцем обпалило. Живіт та груди боліли так, неначе її хтось ударив. А до всього дівчина відчувала страшенний голод: вона одним махом проковтнула вівсянку та сир і наповнила миску курячою юшкою, що аж паром сходила.
Збиралися й інші аколіти. Темнокоса ліїсянка із блідо-зеленими очима — Мія дізналася, що її звуть Белль. Одновухий Петрос і ще той хлопець із татуйованими руками, який постійно мугикав щось до себе[61]. Мишолов, проходячи повз неї, кивнув, Аалея — усміхнулася з натяком. Соліс прослизнув, не звертаючи на неї уваги. Мія кинула оком на порожні піхви в нього на поясі — потерта чорна шкіра з витісненим калейдоскопічним візерунком з переплетених кілець. У змаганні Мишолова ці піхви 50 балів коштували. На 50 балів ближче до того, щоб завершити курс на верхній сходинці Кишень. Може, заради цього навіть варто кінцівку втратити, якщо він за крадіжкою спіймає.
А може, мені варто почати з чогось трішечки простішого…
Через стіл від Мії всілася Ешлін — уже з набитим ротом:
— Тояктобуо…
Дівчина вдавилася, а очі її, коли вона зазирнула Мії в обличчя, стали круглими-круглими. Вона скривилася, проковтнула напівпрожовану їжу та розкашлялась, і тільки згодом змогла заговорити.
— Шахіда Аалея тебе вже до Маріелли водила?
Мія знизала плечима й вигнула губи. Усміхатися все ще було трохи дивно.
— Зуби й Паща, та вона просто в яблучко влучила. Навіть носа тобі виправила. Я чула, вона добре на своєму ділі знається, але, прірво, ці губи, — Ешлін перевела погляд нижче. — І ці цицьки…
— Ну годі, — насупилась Мія.
Дівчина здійняла келих:
— Нічна правдонька, Корвере, це першокласний товар. Я тепер тобі, холера, заздрю. Ти ж раніше пласка була, що той дванадцяти…
— Годі, — прогарчала Мія.
Еш пирхнула й відкусила від скибки хліба. Повз них пройшла з мискою гарячої юшки ще одна аколітка. Блакитні очі. Темне волосся: по боках коротке, а гривка довга, аби сховати рабське тавро на щоці. Вона нависла над ними, по-зміїному погойдуючись, і підняла брову, дивлячись на Мію.
— Не проти, якщо я тут сяду, аколітко?
Голос дівчина мала невиразний, плаский, як той плитняк, але в очах її мерехтів гострий розум. Мія повільно жувала. А тоді нарешті стенула плечима й кивнула на ослінчик поряд із собою. Чорнявка легенько всміхнулася, хутко всілася й простягнула руку.
— Карлотта, — промовила вона отим мертвецьким голосом. — Карлотта Вальді.
— Мія Корвере.
— Ешлін Ярнгейм.
Карлотта кивнула й стишила голос, поки інші аколіти йшли повз них.
— Шахіда Аалея водила тебе на зустріч до ткалі?
Мія кивнула. Обдивилася дівчину з голови до ніг. Та була гнучка, з гарно розвиненими м’язами. Яскраві очі, підкреслені товстим шаром сурми. Чорна помада на тонких вустах. І попри зачіску, яка намагалася це приховати, було видно, що щока її позначена трьома переплетеними аркімічними колами — знаком освічених рабів, — можливо, вона ремісниця чи писарка[62]. Мія не знала, з якого дому дівчина втекла. Але те, що вона досі носила тавро, доводило, що вона саме утікачка. Хоробра дівчина — це вже точно. У республіці рабів-утікачів спіткала настільки жорстока доля, наскільки в магістратів фантазії вистачало. Ризикнути всім заради втечі, прийти сюди…
61
Коли за кілька оборотів Мія підслухала його за обідом, то дізналася, що хлопець зве себе Піп, а ті притлумлені розмови він провадив не із собою, а зі своїм ножем — довгим і неприємним на вигляд кинджалом, якого він, як з’ясувалося, звав Красунечкою.
62
Рабство в Ітреї підлягало чіткій регламентації, регулюванням цього ринку окремий відділ адміністраціїв займався. Усі раби поділялися на три ґатунки, залежно від їхніх умінь, що й на грошовій цінності позначалися.
Перший тип — звичайнісінькі кріпаки: робітники, домашня челядь і тому подібне — їхнє аркімічне тавро мало вигляд одного кола на правій щоці. Другий тип — треновані воїни: гладіатори, домашня охорона та легіонери-раби — їх позначали двома переплетеними колами. Третій, найцінніший, тип — ті, що мали освіту чи якесь цінне вміння. Музиканти, писарі, наложники і так далі, яких таврували трьома переплетеними колами, аби позначити їхню найбільшу цінність.
Стирання такого аркімічного тавра — процес болючий та коштовний, і подробиці його тримають у таємниці, яку адміністрації суворо охороняють. Щоб вийти на волю, раб мусить не тільки назбирати доста грошви, аби відкупити себе в господаря, а ще й за усунення тавра заплатити. Тож не дивно, що в республіці більшість рабів носять свої тавра до скону.