Аалея розвернулася до дівчат.
— Познімайте прикраси, любоньки. Жодних перснів чи інших цяцьок. Жодних клинків чи клямр. Ніщо не може пройти цей шлях, якщо раніше розквіту життя не відчувало.
— Коли вас знітило те, що мусите піти нагими, то шовк вам може прислужитись, — промовець вказав непевним жестом на вішак з халатиками на стіні. — А оте інше — запевняю вас, що не притаманно вам щось таке, чого я ще не бачив. По той бік вам однаково доведеться перебратися.
По той бік? Про що це він розводиться?
Попри всі свої мовчазні побоювання, Мія скинула чоботи та пасок. Стягнула сорочку через голову, скривилась, коли руку болем прохромило. Та коли вона витягла стилет зі шкіряних піхов на талії, то зрозуміла, що їй несила очі відвести. Вона роками працювала, щоб отримати його від Меркуріо назад. І отак лишити кинджал позаду…
Марій перехопив погляд Мії та обдарував її прегарною лінивою усмішкою.
— Клинок сей зі смертекості, я гадаю?[65]
— Ага.
— Тоді він здатен пройти Путь, — промовець нахилив голову. — Се є кість. Дуже давно крізь неї струменіло життя. Та якщо маєш ти бажання лишити клинок під моєю опікою — не страхайся. Жоден крадій на сьому світі не має доста хоробрості, аби сплюндрувати се павуче лігво.
Дивлячись на багряні знаки, що вкривали Марієве обличчя, на басейн, де кров хиталась і плюскала, наче сердите червоне море, Мії було нескладно в це повірити. Та все ж вона лишила піхви з клинком на поясі, а інші пожитки поклала до гранітного сховку — чекати на повернення. Накинула поверх шкіряних залишків одягу слизький шовк і відчула, як шкіра сиротами взялася.
Марій став навколішки біля вершини трикутного басейну й простягнув руки перед собою долонями догори. Кивнув до Аалеї. Шахіда повела плечима, скинула шати й лишилася оголеною. Мія спіймала себе на тому, що витріщається, гранична безтурботність жінки заскочила її зненацька. Довге волосся струменіло спиною Аалеї, немов потік ночі проти молочно-білих вигинів. Отак, оголеною, ступила вона до червені й рушила до центру басейну. Спочатку здавалося, що той басейн усього лиш кілька дюймів завглибшки, та невдовзі жінка брела вже по пояс у рідині, а волосся пливло крізь кров слідом за нею.
Марій тихо щось промовив, очі в нього підкотилися. У кімнаті стало ще тепліше, металевий запах поміцнішав. І просто в Мії на очах кров почала крутитися. Вона плюскала через край, закрутилася за годинниковою стрілкою, цей коловорот рухався все швидше й швидше, а шепіт Марія тим часом перетворився на благально-ніжний спів. Очі його почервоніли, як кров. Губи скривила усмішка екстазу. Міїні очі розширились, язик поколював присмак магії.
Аалея тримала руки з розкритими долонями вздовж тіла. Очі заплющені, обличчя спокійне. І тут зненацька шахіда зникла — вир проковтнув її без боротьби. Без звуку.
Коловорот стишив біг. Кров знову брижилась увсебіч, омиваючи краї басейну дрібними пінними хвильками. Мовчання висіло в кімнаті, наче тіло зрадника.
— Наступна, — сказав Марій.
Мія глянула на Ешлін. На Карлотту. Джессаміну. Белль. У кожної на обличчі було написане неприховане вагання. Жодна з них такого чародійства ще не бачила — Доньки Божі, за цими стінами ніхто такого чародійства вже тисячу років не бачив. Та в Міїному животі, як завжди, страх не ховався, нехай навіть він там мусив бути. Тінь її задоволено зітхнула.
Не кажучи ні слова, Мія ступила до басейну, кров у неї під ногами виявилась теплою та густою. Вона повільно рушила гладенькими кахлями до центру басейну, поки не опинилася по пояс завглибшки. Марій знову завів той шепіт, знову зайнявся потік, швидше й швидше, а вона стояла в самому його серці. У Мії паморочилося в голові, аркімічне сяйво змусило заплющити очі, руки дівчина розставила, аби зберегти рівновагу. Запах крові наповнив ніздрі. Кімната навколо крутилася. І щойно вона зібралася заговорити, як відчула, що падає, що її засмоктує вниз, вниз, вниз велетенським припливом.
Червоні хвилі зімкнулись над головою, увесь навколишній світ крутився, вихрився, нуртував. З легень вибило подих. У роті — кров. Навколо — пітьма материного лона, громовий пульс велетенського серця вдалині, приглушений теплою, як кров, чорнявою, що поглинає дівчину. Крихітне маля в позбавленій світла утробі. Воно пливе вперед, до світла, якого може там і не бути. Поки зрештою…
Зрештою…
Вона опинилась на поверхні.
Мія випірнула до світла. Давлячись. Хапаючи повітря. Дівчину підтримали обережні руки, м’які голоси запевнили, що все гаразд. Витираючи з очей щось густе й липке, вона побачила, що стоїть по пояс у басейні, повному загуслої крові. Поряд з нею стояли двоє чоловіків з рабськими таврами й притримували її на той випадок, якщо дівчина заточиться. Вони допомогли їй вибратися з басейну, впевнено тримаючи, коли вона послизалася й втрачала рівновагу. Кров, що вкривала її з голови до ніг, крапала на кахлі, волосся та одяг обліпили шкіру. Коли Мія блимнула, вії в неї склеїлись.
65
Речовину, з яких складалися Ребра та Хребет в Богодолі, звали смертекістю, хоча насправді вона була міцніша за крицю. Секрети її обробки загубилися у віках, хоча й подейкували, що ними й досі володіють два аркіміки із Залізного Колегіуму.
Нині Ребра та Хребет, спорожнені під час будівництва Богодола, вважаються національними скарбами Ітреї, і спотворення їх у будь-який спосіб — злочин, покаранням за який є розп’яття. Більша частина смертекості, видобутої на світанку існування міста, була втрачена протягом століть, і тепер матеріал перетворився на майже безцінний товар. Кажуть, що елітні когорти Легіону люмінатіїв мають обладунки зі смертекості, а могутні фамілії володіють нечисленними реліквіями: зазвичай це клинки, а в поодиноких випадках — прикраси. Зі смертекості зроблена корона ітрейських королів, що нині лежить на мармуровому постаменті в будівлі Сенату, де викарбувано «
«Ніколи знову».
І якщо ви, люб’язне панство, уважніше придивитеся, то побачите на ній плями крові останнього чоловіка, який її надівав.