— А ти гарненька, — промовив він[7].
Вона оцінила його довгим поглядом, а потім подивилася вугільно-чорними очима на море.
— Будь ласка, не займайте мене, пане.
— Ой, та чого ти, гарнюню. Я ж просто по-дружньому звернувся.
— Дякую, пане, але в мене вже вдосталь друзів. Будь ласка, облиште мене.
— А як на мене, тобі, дівчатонько, друг зараз не завадить.
Він простягнув занадто ніжну руку й відвів волосся від її щоки. Вона розвернулася, ступила вперед — з усмішкою, яка, правду кажучи, була її найгарнішою рисою. Витягнула стилет, притулила його до джерела всіх чоловічих скорбот і заговорила. Її усмішка ширшала, а його очі тим часом круглішали.
— Ще раз мене торкнетесь, пане, і я ваше найдорожче їбучим зміям згодую.
Павич верескнув, щойно вона міцніш натиснула на осердя всіх його турбот — і сумнівів нема, що турботи ці помітно зменшились у розмірі. Він зблід і відступився, поки ніхто з його товаришів не помітив цього негарного вчинку. Глибоко вклонився та слизнув убік, переконуючи себе, що рука, зрештою, не таке вже й кепське товариство.
Дівчина знову розвернулася до моря. Почепила кинджал до паска.
Я ж казав, була в ній певна чарівливість.
Вона не хотіла привертати увагу, тож переважно лишалася в себе, з’являючись тільки задля трапез чи щоб трохи подихати повітрям посеред тихої безночі. Постійне перебування в каюті, на підвісній койці, де вона вивчала отримані від Старого Меркуріо книжки, її цілковито влаштовувало. Від ісіїрської писемності в неї боліли очі, та кіт, що був тінню, допомагав із найскладнішими уривками. Він згорнувся клубочком поміж пасмами її волосся та спостерігав через її плече, як дівчина вивчає «Аркімічні істини» Гіпасії чи Плієнові «Теорії стосовно Матері-Пащі»[8].
Нині вона схилилася над «Теоріями» й сердито супила рівненьку брову.
— …ще раз спробуй… — шепнув кіт.
Дівчина, кривлячись, потерла скроні.
— У мене від цього голова болить.
— …ой біднятко, може, давай поцьомаю…
— Це ж усі діти знають. Кожен пуголовок по коліно зростом таке вчить.
— …цей текст писали без розрахунку на ітрейських читачів…
Дівчина повернулася до убористих письмен. Відкашлялася й зачитала вголос:
— «Небеса над Ітрейською Республікою освітлюють три сонця — зазвичай їх мають за очі Аа, бога Світла. Не дивина, що немиті часто звуть Аа Всевидючим».
Дівчина підняла брову й кинула погляд на кота.
— Я добре миюся.
— …плієн був елітаристом…
— Хотів сказати — дрочилом?
— …продовжуй…
Зітхання.
— «Найбільше з трьох сонць — це яскраво-червона куля, що зветься Саан. “Той-Що-Бачить”. Саан човгає небесами, яко тать, котрому нема куди себе подіти, і перебуває на небі близько ста тижнів поспіль. Друге сонце зветься Саай. “Той-Що-Знає”. Менший блакитноликий товариш сходить і заходить швидше за свого брата…»
— …родича… — виправив кіт. — … давньоісіїрська не має іменників на позначення роду…
— «…швидше за свого родича, його безперервне перебування на небі становить близько чотирнадцяти тижнів, і вдвічі довше часу він проводить за горизонтом. Третє сонце — Шіїй. “Той-Що-Чатує”. Тьмяний жовтий гігант Шіїй мандрує по небу майже стільки ж, скільки й Саан».
— …дуже добре…
— «Поміж неквапливими мандрами сонць знають ітрейські громадяни і справжню ніч, — вони звуть її істиннотьмою, — яка приходить ненадовго що два з половиною роки. В інші ж вечори — ті самі вечори, яких ітреяни прагнуть заради миті темряви, у затінку якої вони випивають із товаришами, любляться зі своїми милими…»
Дівчина спинилася.
— А що означає «ошк»? Меркуріо мене такого слова не вчив.
— …і не дивина…
— А, то це якийсь стосунок до сексу має.
Кіт ковзнув на інше плече дівчини, не ворухнувши ані пасемка волосся.
— …це означає «любитися без кохання»…
— Ясно, — кивнула дівчина. — «…любляться зі своїми милими, трахають своїх курв чи поєднують ці заняття будь-яким можливим чином — вони мусять змиритися з постійним світлом так званої безночі, коли з небес сіється світло одного, а чи більше очей Аа. Часом до трьох років поспіль минають без єдиної миті справжньої темряви».
8
І то був один із шести останніх екземплярів. Плієна та всі відомі копії його праці піддали вогню 27 року п. р. під час аутодафе, що дістало назву «Найясніше світло».
На влаштованому гранд-кардиналом Крассом Альваро вогнищі знищили більше чотирьох тисяч книжок-розпалювачок єресі, й ітрейський клір вважав цей акт за превеликий успіх. Допоки син Красса, кардинал Лео Альваро, не вказав на той факт, що на світі не може бути світла, яскравішого за Божественне, тож таке йменування складеного людьми багаття є, власне, єрессю.
Після того як гранд-кардинала розіп’яли, гранд-кардинал Альваро II постановив, щоб вогнище надалі іменували в текстах як «Ясне світло».