— Ти ж пожартувала?
Мія похитала головою.
— Багацько з місцевих брааві отут своїх проблем позбавляються, якщо не хочуть, щоб їх хтось про ті проблеми питав.
Карлотта вибалушила очі. Мія знизала плечима.
— Свині, коли голодні, буквально все з’їсти можуть.
— О, ну прекрасно, — пробуркотіла дівчина, витискаючи воду з довгої гривки.
— Майстер Бекон та його сини — Руки Церкви, — промовила Аалея. — Гроші, що вони від місцевих брааві отримують, допомагають провадити операції в Богодолі. І, мушу зізнатися, усе це преіронічно. Цікаво, чи хребцеродженним цього міста так само смакувала б «Найліпша вирізка Бекона», якби вони напевно знали, що саме потрапило до тих свиней, з яких цю вирізку вирізали[67].
— Пре-е-е-е-екрасненько, — сухо оголосила Карлотта і ще міцніше схопилась за волосся.
— Кров є кров, любонько, — усміхнулась шахіда. — Свині. Сіромахи. Скотина. Самодержці. Нашій Велительці байдуже. Уся кров лишає однакові плями. Уся кров однаково змивається.
Мія подивилася жінці у вічі. Повз сурму, повз фарбу. Повз ту темну красу. Так легко було б вирішити, що це нечулість змушує її таке казати. Що це ознака того, що десятки вбивств осушили всю здатність співчувати, як Наєв і попереджала. Та Мія раптом усвідомила, що Шахіду Машкар до служіння Велительці благословенного смертовбивства привело дещо інше. Щось набагато страшніше бодай тому, що Мія цього почуття не поділяла.
Відданість.
Правду кажучи, сама вона так і не знала, чи дійсно вірує. Боги світла спостерігають за нею з небес? Матір Ночі рахує її гріхи? Якщо моряк потонув між хвиль, це тому, що Повелителька океанів не отримала гідної жертви чи Повелителька штормів мала кепський настрій? Усе це все просто випадковість? Доля? А якщо думати інакше — дурня?
Віра її не завжди була такою хиткою. Колись відданість її дорівнювала священницькій. Вона молилася до всемогутнього Аа, до Чотирьох Доньок, до всіх, хто дослухається. Колола пальці голками, спалювала як приношення тоненькі пасемка волосся. Заплющувала очі й молила Його повернути матінку додому. Захистити братика. Щоб одного обороту — одного прекрасного, ясного обороту — вони нарешті возз’єдналися. Вона молилася кожної безночі, перед тим як клубочком згорнутися на ліжку, що стояло над крамничкою Меркуріо.
Кожної безночі, поки не запала істиннотьма її чотирнадцятого року.
А відтоді?
Не дивись.
— Ходімо, любоньки, — мовила Аалея. — Зберіть для мене таємниці. Гарненькі таємниці. Повертайтеся, поки не скінчиться безніч, з кишенями, повними шепотів. І оскільки ви опинитеся перед очима Аа, нехай Благословенна Велителька заступить вас і охоронить від його нестерпного світла.
— Велителько, заступи нас, — повторила Еш.
— Велителько, заступи нас, — промовили інші неофітки.
Мія заплющила очі. Схилила голову. Уявила, що вона знов чотирнадцятирічна дівчинка. Дівчинка, яка вірила в силу молитов, вірила, що божествам дійсно не байдуже, вірила, що в кінці все буде так, як мусить бути.
— Велителько, — шепнула вона, — заступи нас.
Усі аколітки знали, що судити їх будуть за цінністю таємниць, які вони позбирають, і за співпрацю нагорода не передбачена. То нехай навіть Еш була пречудовою компанією і Мії почали подобатися похмурий гумор та спритний розум Карлотти, аколітки розділилися, щойно змогли. Портовий квартал Мія знала незгірше за те, як тринадцятирічний хлопець свою праву долоню знає, і вона плутала крученими провулками й вузькими проходами, поки не переконалася, що ніхто за нею не йде.
Дивне це було відчуття — опинитися під яскравим світлом сонць після того, як кілька місяців прожила в постійній темряві. Сяйво було болючим, і нехай її тінь була різкою, чорною та глибокою, зв’язок з нею відчувався радше невиразно — і близько не той легкий контроль, який вона опанувала всередині Тихої Гори. Дівчина міцніше загорнулася в плащ та наділа дротяні окуляри з азуритовими скельцями, які вона зі зброярні захопила[68].
— …куди ми йдемо?.. — пролунав шепіт у неї під ногами.
— Якщо Аалея прагне таємниць, — посміхнулася Мія, — таємниці вона й отримає.
Уперед, крізь забудову, через міст, попід сходами — штин від затоки розвіювався. Крізь безніч лунала пронизлива пісня вітрів, і вулиці майже спорожніли. Патрулі люмінатіїв у багряних плащах тупцяли туди-сюди бурхливими потоками, на розі вулиць стояли хлопчики-дзвонарі, що видзвонювали під шквальним вітром годину, але містяни переважно пішли спочивати. На небосхилі лишався тільки Саан, погода стояла прохолодна, а від затоки віяли кусючі вітри. Мія, згорбивши плечі, йшла вздовж звивистих каналів і нарешті опинилася на злиденній грядці, де вона розквітла. Ці провулки оточували ринок Маленького Ліїсу.
67
Поза всякі сумніви, ви вже чули історії про те, як свині жерли колеса від возів чи дерев’яні ноги та власників, до яких ті ноги кріпилися, але байки про властивий рохам легендарний апетит — здебільшого огидне перебільшення. Утім, свині, яких привозять до Свинарні з глибини острова, на момент появи часто голодують уже близько тижня, а після семи оборотів на дієті із самого повітря, порубаний на шматки ваанець, що заборгував дещо забагато грошей трохи Не Тим Хлопцям, свиням здаватиметься тим самим, що вам, люб’язне панство, вечеря з п’яти страв.
Між ітрейськими моряками славиться оповідка про «Беатрису» — богодільське судно, яке свиней перевозило. Під час шторму на істиннотьму «Беатриса» збилася з курсу й розбилася об острів у Морі Затишку. У кораблетрощі вижили дванадцятеро моряків, і все ж таки наступні кілька тижнів вони презагадково зникали один за одним. Коли врешті-решт зійшли сонця, порятувати змогли тільки одного з них. То був юнга на ім’я Беніо. Коли його порятував двеймерський траулер, що проходив повз острів, хлопець присягався, що решту його товаришів з’їла уціліла в кораблетрощі грізна свиноматка, що підкрадалася поночі й пожирала бідолашних моряків.
Й оцю безжальну свиню моряки, вочевидь, охрестили Руженькою.
Повернувшись до цивілізації, бідолашний Беніо геть утратив глузд — за сніданком, до якого входили бекон та смажені свинячі рулетики, — і решту своїх оборотів прожив у столичній божевільні. Подейкують, що Руженька й далі тиняється тим островом, пожирає заблукалих моряків та верещить до неба, коли западає істиннотьма.
Чи це правда, а чи ні — лишається предметом п’яних обговорень на палубах численних суден-свиновозів. А от що запевне правда, то це те, що, коли юна Мія Корвере у віці тринадцяти років дізналася від Меркуріо, що саме відбувається на Свинарні, вона до скону зареклася їсти шинку.
68
Лікарі припускали, що характерний для Ітреї дисбаланс світла й темряви спричиняє численні негаразди зі здоров’ям населення, як-от, скажімо, зростання кількості страждальців від «дрімоти», що переповнювали божевільню Богодола, та збільшення залежності від заспокійливих препаратів, як, наприклад, «млійка». Одним з небагатьох припустимих застережних засобів вважалися азуритові окуляри. Лінзи для них робили зі скла, внаслідок аркімічних процесів вони отримували синє чи зелене забарвлення, що притлумлювало сяйво найяскравішого сонця в небі й захищало небідних громадян від найгіршого гніву Аа.
Держава проспонсорувала роботу кількох комісій, що мали на меті поширювати оздоровчі ініціативи. Однак оскільки багаторічне вигнання дружини з небес було
Ах, ця демократія.