Саан спустився нижче, і тіні подовжились. Дівчина загорнулася в тіні, прослизнула повз жебраків та безпритульників, що сварилися через украдене чи грали в кості. В одній зі стін влаштували невеличке святилище Повелительки вогню, статую Цани оточували поплавлені свічки. Богоділ повнився храмами богині воїнів та війн, навіть у мирні часи не бракувало дрібних образ та конфліктів, за яких зверталися до заступництва Цани. Та це конкретне святилище занедбали.
Мія скинула тіньоплащ, роззирнулася перевірити, чи все чисто. Переконавшись у цьому, дівчина ступила вперед і повернула статую обличчям на північний схід. Занурила пальці в попіл, стала навколішки перед постаментом і написала біля ніг статуї вуглинкою цифру «3» та слово «Королева». А тоді знову загорнулася в тіні й легким кроком вирушила до ринку.
Мія скрадалася крізь Стегна, повз вуличних менестрелів та переповнені будинки розпусти, і ввічливо кивала до патрулів люмінатіїв, яких стрічала на шляху. Вона перейшла Мостом Порушених Обіцянок[69] (а каналом під ним якраз пропливав старий на гарненькій гондолі, котрий глибоким сумним голосом наспівував приспів до «Мі Аамі»).
— …а тепер ми куди йдемо?..
— До Лівиці.
— …ненавиджу лівицю…
— Твоє заперечення взяли до уваги.
— …і ти сподіваєшся там таємниці знайти?..
— Друга.
Лівиця розмістилася на сході Богодільського архіпелагу й мала в собі п’ять островів. Як багато інших регіонів метрополії — Серце, Чресла, Хребет, — назву вона дістала з простої причини: якщо ви, люб’язне панство, маєте крила чи просто перегорнете сторінки до мапи на початку цієї книги, то помітите, що контури Міста кісток і мостів неабияк нагадують безголову фігуру, розпростерту горілиць.
Лівиця стала домом для судових будівель та приголомшливої кількості соборів, а ще там був витік з величезного столичного акведука. Також на тих островах розмістилася штаб-квартира люмінатіїв — Біле Палаццо — і двоє з десяти військоходів Богодола. Залізні велетні бовваніють над навколишніми будівлями, стиснувши титанічні кулаки.
Мія рушила до найбільшої площі Лівиці — П’яци д’Вітріум. Вона чемно кивнула до охоронця й пройшла повз Біле Палаццо з його рифленими гранітними колонами, величними аркадами та велетенською статуєю Аа, що дивився згори. Всевидючий стояв у бойовому обладунку, здійнявши меч та щит. Пригадуючи несподіванку в Залі Кишень, Мія відвела погляд від Трійці, що прикрашала нагрудну пластину обладунку.
Дівчина наблизилась до охайної таверни, що примостилася на краю площі. Вивіска над дверима проголошувала: «Ложе королеви»[70]. Вона неквапом розвідала навколишні провулки, зайшла досередини та обрала кабінку в затіненому кутку. Коли підійшла жилава подавальниця і спитала, чого вона бажає, дівчина замовила віскі. І тільки-но влаштувалась, навколишні собори почали бити дванадцяту.
— …почалося…
— Ш-ш-ш.
— …я ж казав, ненавиджу це місце…
Правду кажучи, Мії дзвін подобався. Ноти ширилися, стикалися одна з одною, із дзвіниць здіймалися сонні голуби й розліталися разом з вітрами. Вона дивилася, як під передзвін змінився караул перед Білим Палаццо, як хвилями насували патрулі люмінатіїв у їхніх білих обладунках та багряних плащах. Думала про батька, що носив ті самі кольори й височів, такий гарний, проти неба. Про чоловіків, що посміхалися в мить його смерті. Вихилила свій віскі й замовила ще.
А після цього влаштувалася чекати.
Минали години. Дзвони пробили першу, потім другу. Вона погойдувала келихом і слухала тихі розмови тих небагатьох клієнтів, що лишалися о такій порі. Міркувала, куди могли піти інші аколітки, що за таємниці вони могли дізнатися. І коли дзвони нарешті пробили третю, над одвірком дзеленькнув дзвіночок, і досередини ступила постать у трикутному капелюсі та шкіряній шинелі. Коли дівчина побачила старого, шлунок у неї підстрибнув, а на вустах з’явилася усмішка. Чоловік роззирнувся таверною і помітив, хто причаївся в кутку. Він замовив вино зі спеціями й пошкандибав до кабінки, постукуючи по мостинах ціпком.
— Вітаю, Воронятко, — проказав Меркуріо.
Подавальниця принесла вино, Мія змусила себе поводитися спокійно, поки дівчина метушилась навколо. І коли вони опинилися наодинці, вона стиснула руку старого, страшенно радіючи, що знову його побачила.
69
Найвищий міст Богодола, раніше відомий як Міст Веж. Нове ім’я та популярність як місця для здійснення самогубств дістав 39 року п. р., коли коханка гранд-кардинала Бартоломео Альбарі Франческа Дельфі стрибнула до своєї смерті під час Карнавалу на істиннотьму. Дівчина мала на собі повний карнавальний костюм, включно з інкрустованою коштовностями золотою маскою-доміно, що коштувала більше за невеличкий маєток у Верхній Валентії.
Щойно поширилась звістка про самогубство, пошуки тіла (і що важливіше — маски, яка його прикрашала) призвели до кількох утоплень, щонайменш чотирьох ножових поранень і невеличкого заколоту. Млин чуток поширював шепіток про те, наче Альбарі обіцяв облишити церкву та одружитися зі своєю полюбовницею якраз напередодні приходу істиннотьми 39 року. А коли Альбарі порушив обіцянку, дівчина наділа прикраси, які він їй подарував, залишила записку батькам, де прояснила цю ницу справу, і стрибнула з моста.
На кардиналове нещастя, батько Франчески Марцин Дельфі на той момент був консулом республіки. Скандал призвів до того, що Альбарі позбавили сану, публічно відшмагали, і закінчив колишній кардинал тим, що стрибнув з того самого моста, під яким знайшла смерть його коханка. Згодом історія перетворилася на трагічну легенду: двоє коханих, розділені суспільством і знищені забороненими пристрастями. Відтоді з цього моста кидаються вниз закохані підлітки, і контроль над навколишніми берегами (тобто за право першими обібрати тіла закоханих) став причиною далеко не однієї війни між бандами тутешніх брааві.
Тим часом тіло та маску Франчески так і не знайшли.
Люди, в усякому разі.
70
«Ложе королеви» — одну з найдавніших таверн Богодола — за часів правління Франциско XIII збудував (та дав їй ім’я) дуже хоробрий шинкар на ім’я Дарій Цицерій. Донателла, королева Франциско, славилася як жінка з… апетитами, і плебеї неабияк тішились натякам. Розмови неминуче мали приблизно такий розвиток:
— Нумо зберімося завтра, аби освіжитися напоями, люб’язний друже.
— Блискуча ідея. А де зустрінемося?
— У «Ложі королеви»?
— Я чув, там останнім часом багатолюдно.
(Лунає бурхливий регіт.)
Унаслідок цього таверна мала неабиякий виторг. Коли під час королівського бенкету розлючена суджена повідомила назву закладу Франциско XIII, він… був не настільки засмучений, як сподівалася королева Донателла. Власне, подейкували, що король підніс на честь шинкаря келих та промовив до гостей: «Може, і мені варто “Ложе королеви” навідати? Доньки відають, справжнього я вже давненько не бачив».
(Лунає незручна тиша.)