Угору знялася кам’яна вежа, у центрі якої опинилися Джест і Кетрін. Затаївши дихання, вона дивилася на довколишні стіни, а далеко-далеко над собою бачила, як віддаляються зубчастий парапет і люстри театру. Вони падали вниз, але якби не підземний гул, дівчина подумала б, що вони взагалі не рухаються.
— Як? — видихнула вона, упевнена, що марить. — Як ти це?..
Джест зсунув брови й уважно подивився їй в обличчя.
— Я Офіцер. І крук, — сказав він так, ніби це все пояснювало.
Потім прошепотів:
— Пробач мені за це.
Він підняв її на руки.
Кетрін відразу пронизав біль, ніби в ногу встромили розпечене залізо. Дівчина закричала…
У голові паморочилося, у пораненій нозі бився пульс, усе тіло кололо. Кет отямилася, заплакана й розгублена. Замість твердої підлоги театрального фоє під ногами тепер була м’яка прохолодна трава. Відчула солоний присмак у роті, рештки сліз на щоках.
Її оточували зарості, над головою здіймалися величні дерева. Пахло ґрунтом і молодими паростками, а також чимось солодким, схожим на теплу мелясу та імбирне печиво.
Вона почула рипіння мотузки й скрегіт коловороту, але жодних інших звуків не долинало. Ні пташиного співу, ні скрекоту цвіркунів, ні людського гомону.
Голова хилилася набік, тож Кет із зусиллям розплющила очі.
Вона лежала на лісовій галявині, скроні кололи гострі стебельця трави. Світ довкола завмер — не було чути ані шепоту вітерця серед лісових квітів, ані щебету птахів у деревах. Коли вони прибули до театру, був вечір, але тут сяяло червонувато-золотисте світло, мовби застигле між днем і ніччю.
Через туман в очах вона розгледіла старовинний колодязь, що стояв у центрі лощини, крізь його кам’яні стіни пробився мох, а біля однієї з опор виросла ціла сім’я грибів. Поряд із ним стояв Джест. Його капелюх лежав на краю колодязя, рукава були закасані за лікті, шкіра над рукавичками засмагла. Він тягнув угору прив’язане до мотузки відро, яке підіймалося щораз вище з кожним обертом коловорота. Час від часу у Джеста виривався стогін: чи то відро було дуже важке, чи то колесо дуже старе, чи, може, його руки дуже, дуже втомилися.
Адже він приніс її сюди.
Куди? Чи це далеко?
Кет не мала жодного уявлення, де вона і скільки часу минуло.
Дівчину охопив ще один приступ болю, вона скривилася й схлипнула.
— Уже скоро, Кетрін, — промовив Джест, важко дихаючи. Він відв’язав мотузку і зняв відро з гачка. Кет почула сплеск рідини.
— Усе, готово.
Джест попрямував до неї, похитуючись. Щось перелилося через вінця відра, і Кет побачила на його стінках багаторічні нашарування чогось липкого кольору карамелі. Не води.
— Ми не на узбережжі, — сказала вона, пробуючи зосередитися на чомусь ще, крім болю. — Ти мав відвести мене до…
— Тут краще.
Джест поставив відро поряд із нею.
— І все буде набагато швидше, ніж в Осетрів, ось побачиш. Ти можеш сісти?
У голові паморочилося, поки Джест допомагав їй підвестися, і Кетрін уперше подивилася на свою ногу.
Джест зрізав з її ноги чобіток. Панчоха теж була відрізана на литці, а щиколотка оголена й зовсім не схожа на щиколотку, бо набрякла й посиніла. Стопа вивернулася під дивним кутом, а збоку утворилася величезна пухлина — схоже, що кістка ще трохи й пробила б шкіру. Кетрін знову схлипнула. Усвідомлення свого становища спричинило в неї новий напад болю.
— Ось, візьми, — сказав Джест, простягнувши руку до дерев’яного кухля у відрі.
Джест наповнив його і витяг із відра. Темна тягуча рідина хлюпала та стікала по стінках, як мед.
— Випий це.
— Що це? — запитала вона.
— Меляса.
— Меляса? Отже, це…
— Пий, Кетрін.
Джест сів поряд, а Кетрін узяла кухоль ослаблими руками, пальці липли до стінок. Джест сидів дуже близько, його коліно впиралося в її стегно, він був готовий будь-якої миті простягнути руки й підхопити її, якщо буде потрібно.
Мелясна криниця [28]… Ще одна неможлива казка. Місце, де з підземних глибин підіймається й надимається солодкий напій, що має міфічну цілющу силу.
І Джест його знайшов. Джест знав, де він. Але як?..
У її голові туманилося. Кетрін почала пити просто тому, що не бачила жодної причини не пити, хоч меляса була така густа, що пити її довелося довго, ніби ложка за ложкою, ковтаючи в’язкий, солодкий, насичений сироп.
Це було дуже смачно.
Ох, скільки б Кет віддала, щоб спекти з нею мелясовий пиріг із пеканом!
Або той пудинг з родзинками, щоб довести пану Гусені, що він помилявся, і мелясна криниця все-таки існує.
Сироп наповнював її шлунок і теплом розливався по тілу. Він усотувався в її органи, ставав дедалі гарячішим, наче розжарював м’язи. Це було теж боляче, але зовсім не так, як роздроблена нога.
28
За перекладом Валентина Корнієнка. Мелясна криниця і три сестри Елсі, Тіллі та Лейсі, які в ній живуть, згадані в розповіді Сонька під час божевільного чаювання в Капелюшника (розділ 7 «Аліси в Дивокраї»). Слово treacle (меляса) в старій англійські мові мало також інше значення — «цілющий напій» від латинського theriaca. У давні часи на Британських островах мелясними звали криниці, які вважали священними.