Кет лишилася сам на сам із Королем у романтичному саду. Він усміхався до неї так, ніби щойно отримав подарунок на день ненародження[11] , і подарунок виявився саме тим, що він просив.
— Ви хотіли бачити мене, Ваша Величносте?
— Так, хотів, леді Пінкертон.
Запанувала важка, гнітюча тиша, поки Король не прочистив горло.
— Як чудово сьогодні в саду, чи не так? Послухайте, як мелодійно дзвенять дзвоники.
Вона прислухалася. Переливи дзвоників були прекрасні й чисті. Однак музика не заспокоїла її.
Король запропонував їй руку, і нічого не залишалося, крім як узяти її й піти разом із ним садовими стежками між кущами герані, витким плющем і важкими жоржинами. Король був надзвичайно веселий, весь час підстрибував поряд, їй хотілося покласти руки на його плечі й наказати заспокоїтися, але натомість вона щосили вдавала, що її тішить його запал. Кетрін слухала, як Король без упину тріщить про те, які квіти садівники вибрали на наступний сезон, що придворний винороб збирається зробити цього року вино з бузини і з яким нетерпінням він чекає на Дні мушель, фестиваль, який щороку влаштовували Маркіз і Маркіза, і чи буде там і вона — авжеж, буде, вона ж їхня донька — і чи танцюватиме вона кадриль, і чи збирається вона спробувати щастя в полюванні на омарів.
Вона слухала надзвичайно ввічливо, але майже нічого не чула. Загорнуті в папір макарони відтягували кишеню вниз, як тягар. Вона спекла їх, щоб упевнитися, що не втратила прихильності Короля. Вона спекла їх, щоб спонукати короля запропонувати їй руку й серце.
Того ранку Кетрін намагалася залишити їх удома, удати, що забула, але мати не піддалася на цю хитрість.
Вона не хотіла дарувати їх Королю. Вона не хотіла давати йому надію.
А може, це не має значення? Король однаково проситиме її руки. Для чого ще він наказав привести її до себе в сад?
Кет намагалася глибоко дихати. Принаймні тут було краще, ніж у бальній залі, де її оточувала юрба гостей, кожного з яких вона знала все життя. А тут, у саду, вона все-таки має бодай якийсь шанс відмовити йому й не вмерти від почуття провини.
Вони пройшли крізь аркаду під шпалерами, оминувши квітник, а Король говорив і говорив про все й ні про що. Кетрін позіхнула. Краще б вона зараз грала в бадмінтон з Марґарет. Краще б вона пила чай і пліткувала з матір’ю та її подружками. І чому вона не додумалася щось з’їсти, коли тільки приїхала? У неї в животі ось-ось забурчить від голоду.
Вони звернули у ще одне подвір’я, і Кетрін знову помітила темне вбрання Джеста. Він був поряд, як і обіцяв, і тепер сидів, зігнувшись, на траві разом із Двійкою пік, молодим садівником, який дивився на нього з побожним захопленням.
Джест показував йому карткові фокуси.
Ноги Кет самі понесли її вбік, і дівчина не помітила, як зійшла зі стежки. Вона рушила до них, спостерігаючи, як Джест узяв колоду карт і розгорнув їх віялом в одній руці, а потім перевернув непомітним для очей рухом. Карти одна за одною опустилися йому на лікоть, як кісточки доміно. Вони танцювали й стрибали в його руках, пробігали живим ланцюгом між пальцями, розкладалися у формі зірок і сердець і знову складалися в колоду. Потім він запустив їх високо у повітря, як струмінь води з фонтану, і вони осипалися на голови, ніби дощ червоно-чорного конфеті.
Молодий садівник завмер й обірвав сміх, почувши різке каркання. Ворон опустився із сусіднього куща троянди й зловив дзьобом останню карту, яка не встигла приземлитися Джестові на рукав. Птах нахилив голову вбік і показав спійману карту.
Це була двійка пік.
Джест простягнув її молодому садівникові, який мав вигляд, ніби ніколи в житті не отримував такого рідкісного подарунка.
— Він вам подобається?
Кет підскочила. Вона зовсім забула про Короля. У дівчини спалахнули щоки.
— Н-ні… ні.
— Я вважаю його ідеальним.
Вона мовчала, стиснувши губи.
— Я гадаю, він міг би стати найкращим придворним блазнем, яке бачило це королівство, кращим навіть за Кантора Беррі та Прекрасного Комедіанта.
Кетрін гадки не мала, хто це, але була рада перевести дух. Звісно, Король питає її, чи подобається їй Блазень. Його трюки й жарти, фокуси й ігри.
Однак не він сам.
І він їй не подобається.
Не подобається як чоловік.
Вона його ледве знає, зрештою.
У неї перехопило дух.
— На нього… дуже цікаво дивитися, — зізналася вона.
— Ви бачили його виступ на балу?
Кет зчепила пальці.
11
День ненародження — подія, яку можна святкувати щодня, крім власного дня народження. Вислів «день ненародження» придумав Льюїс Керролл в «Алісі в Задзеркаллі».