Король теж шморгнув носом і почав аплодувати.
— Браво! Браво, Джесте!
Джест вклонився.
— Ваша Величність ушановує мене великої честі.
До оплесків Короля долучилися всі решта, хто теж прийшов послухати. Витерши сльози, Кет примусила себе підвести очі. Вона очікувала побачити на його лиці самовдоволення, але натомість у його яскраво-золотих очах було запитання, сповнене надії. Воно швидко змінилося на усмішку — його справжню усмішку, як підозрювала вона. Джест був задоволений тим, що прочитав на її обличчі.
Король досі захоплено плескав у долоні.
— Це було чудово! Просто чудово! Леді Пінкертон, це було пречудово, правда?
Вона кашлянула й погодилася.
— Так, справді чудово. А що це за мелодія? Я вперше її почула.
— Я не знаю, міледі, — сказав Джест. — Вона щойно спала мені на думку.
Вона широко розплющила очі. Не може бути.
— Може, ви моя муза, — додав він, дражливий тон повернувся. — Я присвячу її вам, леді Кетрін Пінкертон, якщо забажаєте.
Король заверещав:
— О так, чудово! Ти знову зіграєш її на нашому…
Він раптово замовк.
Кет заціпеніла, стиснувши носовик у кулаку.
Джест знову дивився підозріло.
Король смикав застібку підбитого оксамитом плаща, його захоплення змінилося на сконфужене бурмотіння.
— На… е-е… королівському весіллі.
Кет хотілося провалитися крізь землю, чи то пак у кролячу нору.
— Залюбки, Ваша Величносте, — сказав Джест із напругою в голосі. — Я чув про ваше майбутнє весілля. Мені як Блазню дуже пощастило, що матиму королеву, для якої складатиму безліч балад і віршів.
Зібгавши носовик на колінах, Кет із зусиллям підвела очі на Короля, намагаючись набути якомога більш невинний вигляд.
— Я не знала, що ви вже вибрали собі наречену, Ваша Величносте. Нетерпляче чекаю нагоди щиро привітати нашу майбутню королеву.
Кругле личко Короля було червоне, як рубінове серце в його короні.
— Е-е… тобто… що ж… Я, власне, ще не освідчився… але оскільки ви тут, леді Пінкертон…
— Ах, який ви розумний! — сказала вона, здригнувшись усередині від власного пронизливого голосу.
Краєм ока вона бачила, як завмер Джест, а поряд із ним у Короля раптом округлилися очі.
— Дуже розсудливо з вашого боку не поспішати. Я впевнена, що ця дама серця буде вам вельми вдячна.
Король витріщився на неї.
— Е-е… Власне…
— Зрештою, ніхто не хоче поспішати, коли йдеться про такі речі. Залицятися й пропонувати шлюб варто повільно, якщо хочемо, щоб… хм… він закінчився щасливим подружнім життям. На мою думку, чоловіки іноді надто квапляться просити в дами руки, не розуміючи, що ми воліли б, щоб усе відбувалося… достатньо довго і з певними клопотами.
Король і далі дивився на неї.
— Звісно, леді Пінкертон має рацію, — сказав Джест; його голос був спокійний і виважений у порівнянні з її розпачливим тоном. Вона і Король знову обернулися до нього.
— Я маю рацію? — сказала Кет.
— Вона має рацію? — повторив за нею Король.
— Безумовно, але ви з вашою мудрістю й самі про це знаєте.
Джест засунув флейту собі за пояс.
— Е-е…так. Тобто так, звісно. З моєю мудрістю тобто. Але що маєш на увазі?
— Як сказала леді Пінкертон, усі дами насолоджуються залицянням, запалом нового кохання, передчуттям ще не звіданого щастя.
Він на мить замовк, ніби шукаючи потрібні слова, перш ніж продовжити.
— Час сватання і заручин — основа щасливого шлюбу, жоден по-справжньому закоханий не має з цим поспішати, навіть король.
Джест нахилив голову.
— Але ви й самі про це знаєте, Ваша Величносте.
— Т-так, — сказав Король, запинаючись.
Він мав спантеличений вигляд.
— Я завжди саме так і казав. Час сватання і заручин… це основа…
У Кет розпирало груди від полегкості, від вдячності. Джест глянув на неї й запитально підвів брови — так, ніби сумнівався, чи доречно втрутився.
Однак вона була дуже вдячна — більше, ніж могла висловити.
— Блазень усе прекрасно пояснив, — сказала вона. — Зрештою, пропозиції руки й серця не мають бути несподіванкою.
Вона засміялася, сподіваючись, що їм цей сміх не здався таким божевільним, як їй самій.
— Я бачу, що серед ваших талантів є вміння давати добрі поради.
Усмішка Джеста стала грайливою.
— Служити — сенс мого життя.
Раптом Король підхопився на ноги.
— Я знаю, що робити. — Він знову підбадьорився і тепер сяяв. — Нумо грати в крокет [12]!