Кет підвела руку й натиснула на нижнє тістечко. Воно було м’яке і легко здавлювалося.
— Власне, мені він дедалі більше до душі.
— Гаразд. Він ваш.
— Ні, ні, я не можу…
Кетрін стягнула капелюх із голови, здивувавшись, який він легкий, хоч і великий.
Кеп презирливо пирхнув.
— Якщо я сказав, що він ваш, значить, він ваш. Якщо його комусь віддали, то вже назад не повернеш. А тепер надягніть його знову, поки голова не змерзла. Терпіти не можу непокриті голови.
— Якщо наполягаєте.
Вона стримала усмішку, надіваючи капелюх-макарон назад на голову. Згадала про гроші в гаманці й запитала:
— Можу я хоча б заплатити вам за нього?
— А це вже просто нечемно з вашого боку. Вважайте це вибаченням за те, що мій скромний бенкет скінчився так жахливо, леді Пінкертон. Зазвичай я намагаюся відпустити гостей додому, не наражаючи їхні життя на небезпеку.
— Але ж напад стався не з вашої вини.
Він пильно подивився їй в очі, перш ніж відповісти:
— Я дуже радий, що ви добре дісталися додому, леді Пінкертон.
— Саме так. Дякую за подарунок, Кепе. Я берегтиму його.
Вона ще раз подивилася у дзеркало. І всміхнулася.
— Про ваші витвори багато говорять останнім часом. Здається, ви завойовуєте прекрасну репутацію.
— Репутація — це пусте. Прибутки — ні.
Кет хитро всміхнулася.
— Щось подібне могла б сказати моя служниця.
Кетрін подивилася йому в обличчя.
— Вражає те, що ви так швидко досягли успіху. Це все, що хочу сказати. Ваші капелюхи справді дивовижні.
— Дякую за комплімент. Маю зазначити, що країна Сердець надто довго не мала по-справжньому доброго капелюшника.
— Схоже, це правда.
Кет обвела поглядом різноманітні капелюхи, що висіли на стінах. Капелюхи всіх кольорів веселки, всіх можливих фасонів, усього розмаїття тканин і матеріалів. Кожен із них здавався майже чарівним.
— Я ніби пригадую, що багато років тому, ще в моєму дитинстві, у Королівстві жив один добрий капелюшник. Моя мати постійно купувала в нього капелюшки. Цікаво, що з ним сталося.
— Він збожеволів, — сказав Кеп, не роздумуючи ні секунди. — А потім наклав на себе руки. Убив себе праскою для капелюхів, якщо правильно пам’ятаю.
Кетрін роззявила рота від подиву. Кеп дивився на неї з непроникним виглядом.
— Хіба ви не чули виразу «божевільний, як капелюшник» [19]? — запитав він. — Це прикра спадкова риса, яку передають із покоління в покоління.
Кет розтулила рота, але так і не спромоглася вимовити ані запитання, ані вибачення, хоч і те, і те крутилося на язику.
Нарешті Кеп цикнув на неї:
— Не стійте з таким трагічним виглядом, моя люба. Це трапилось із моїм батьком, і з батьком мого батька, і з усіма батьками незліченних попередніх батьків. Усі вони були рафіновані джентльмени й прекрасні капелюшники й усі збожеволіли. Але, — його рот скривився в єхидній посмішці, — я знаю одну таємницю, якої не знали вони, тож, може, моя доля не така вже й безнадійна.
Кет змусила себе затулити рота. Після того, що він їй розповів, дівчина пригадала оповідь про капелюшника, який наклав на себе руки багато років тому. Напевно, Кеп був тоді ще хлопчик. Однак, як і всі трагедії в Королівстві Чирвових Сердець, цю історію приховали й постаралися забути, принаймні більше ніколи про неї не говорили.
Кет ще сильніше збентежилася, коли згадала, що їй розповідав Джест. Вона вважала, що Кеп теж із країни Шахів, але як можна бути одночасно і із Шахів, і з Королівства Сердець?
— Ви розкриєте мені цю таємницю? — запитала вона.
Здавалося, що він приголомшений таким проханням.
— Хіба не знаєте, що розкрита таємниця перестає бути таємницею?
— Я про це здогадувалася.
У неї промайнула думка, що, може, таємниці взагалі немає і те, що він переконує себе в її існуванні, свідчить про спадкове божевілля.
Може, він уже збожеволів? Вона уважно роздивлялася Кепа з новою цікавістю. Він не здавався божевільним. Принаймні не більше, ніж будь-хто з тих, кого вона знала. Не більше, ніж вона сама.
Вони всі були трохи божевільні, як говорити відверто.
— Що ж, — сказала вона, намагаючись знову налаштуватися на нормальну розмову, — я рада, що ваша крамниця процвітає. Бажаю вам усього найкращого.
— Бажання мають ціну, леді Пінкертон. Я дуже вам вдячний. — Він здійняв капелюха. — Сподіваюся, не буде надто зухвало з мого боку порадити вам надягти макарон під час конкурсу випічки. Гадаю, ви одна з учасниць.
— Так, власне.
— Гаразд.
Він нахилився ближче до неї.