— Ах, якою королевою ви будете, леді Пінкертон, майстрине випічки й господине мого серця! Ах, ах, запишіть це, хто-небудь! Джесте… а, от ти де! Запиши ці слова! Я включу їх у наступний вірш!
Король схопився за живіт, його розпирало від реготу.
Юрба сколихнулася. Намет наповнився перешіптуваннями. Кет відчувала, як несамовито радіє її мати. Вона уявляла, як із цього маленького свята на узбережжі рознесуться по всій країні плітки, наче круги на воді від кинутого у ставок камінчика.
Її охопив розпач.
Я ще не сказала «так», хотіла вона крикнути їм усім. Я ще не погодилася. Я не його наречена, хай там що він каже.
Кет розтулила рот, її трусило, вона хотіла протестувати. Цієї миті намет сколихнув крик.
РОЗДІЛ 29
КЕТРІН ЗАКРУТИЛА ГОЛОВОЮ, намагаючись зрозуміти, звідки цей крик, а навколо запанував суцільний безлад: було чути, як падають і ламаються стільці, як тупотять ноги й плескають крила, утікаючи від когось або від чогось…
Її погляд упав на Черепашка, чарівного, найзавзятішого із суддів. Він упав зі стільця під стіл, і, якби Джек, рятуючись, випадково не зачепився за скатертину й не зірвав її зі столу разом з усіма десертами, Кетрін його не побачила б. Однак тепер він опинився повністю на виду в переляканих глядачів. Черепашко перекинувся на спину, виставивши напоказ м’яке черевце, розмахуючи руками й ногами. Він стогнав хрипким від болю голосом і притискав ласти до живота, вилупивши перелякані очі.
Зі свого місця на помості для учасників Кетрін бачила, як Черепашко почав змінюватися. Спочатку в нього під шкірою з’явилися пузирі, які рухалися й здималися хвилями. Луска стала відпадати, а замість неї на всіх чотирьох кінцівках витягувалася нова шкіра. Крики перейшли в хрипле булькання, а голова почала перетворюватися на щось дивне. Щось страшне.
Кет притиснула руку до рота, щоб стримати нудоту. Хтось запропонував віднести Черепашка до моря, де його міг би оглянути один із лікарів-Осетрів [21], але ніхто не насмілювався доторкнутися до бідного створіння.
Жоден із гостей не відводив від Черепашка очей, поки судоми й корчі не почали потроху слабшати, а крики звелися до схлипів. Його голова ще сіпалася, і під нею утворилася калюжка сліз.
Однак голова більше не була головою черепахи.
Замість гострого носика й запалих очей з’явилася скорчена мордочка теляти з роздутими рожевими ніздрями і м’якою рудуватою шерсткою.
Панцир, черевце й верхні ласти Черепашка залишилися такими, як були, але нижні кінцівки тепер стали копитцями, а хвостик витягнувся й зігнувся, і на кінці в нього виріс пучок хутра. Хвіст теж перетворився на телячий.
— Це неможливо, — сказав хтось, і від цих слів у Кетрін по спині пішли мурашки.
Гості дивилися, роззявивши роти, хоча декого з дітей вдалося відвести якомога далі від жахливого видовища. Черепашко голосно плакав рясними сльозами, марно намагаючись перевернутися, і до Кетрін раптом дійшло, який він вразливий. Йому було соромно й боляче, і він не мав жодного уявлення, що з ним відбувається. Крізь ридання стали пробиватися слова:
— Що сталося? Що коїться зі мною? Що діється? Допоможіть мені, рятуйте, рятуйте…
Кетрін змусила себе розігнути ноги й кинулася вперед.
— Хто-небудь, допоможіть йому! — кричала вона, кидаючись на коліна, щоб заповзти під стіл. Вона нахилилася до Черепашка й поклала руку йому на ногу, трохи вище від новенького копитця. Нога була вкрита тоненьким шаром ніжної шерстки й мокра від поту.
— Усе буде добре, — прошепотіла вона.
Черепашко, ридаючи, бурмотів нісенітницю та ікав.
— Принаймні загалом добре. Сподіваюся. Ми зараз тебе перевернемо. Не рухайся.
Вона подивилася на ошелешених глядачів. Король був блідий і приголомшений, Валет кривився від огиди, Герцог здавався майже хворим, а Гусінь дивився на Черепашка як на несподіваний результат наукового експерименту. Білий Кролик зіскочив зі сцени й тепер зазирав рожевими очима через її край. Мері Енн зняла капелюшка — мабуть, розгубилася від того, що її мрії про конкурс випічки так швидко перетворилися на справжній кошмар.
— Допоможіть мені! — заволала Кет.
Ніхто не ворухнувся, але дещо інше раптом привернуло її увагу. З натовпу на неї гнівно дивилися двоє пронизливих очей. Обличчя Пітера Піта було перекошене від люті, з розтуленого рота вищирилися вискалені зуби. Він дивився прямо на неї.
Кет зіщулилася під його ненависним поглядом. Вона не відразу збагнула, чому її охопив жах, коли раптом глянула на суддівський стіл із п’ятьма тарілками на ньому.