Колись усе було доволі просто: люди — харч богів. Жертви оспівувалися поетами, жерцями і пророками. Сьогодні вже ніхто не хоче бути жертвою і ладен поступиться жорстокою долею навіть перед рідним братом. Чи для наочного усвідомлення цієї трагічної істини він, Лукас, добровільно вирушив у ці землі, де вже тисячоліття цілі болісно відбиваються всі здригання й конвульсії велетенської Азії, де крові завжди текло більше, ніж води, де на золоте полум’я розуму, що спалахував над просторами, невпинно накочувалися темні вали безумства? Може, й це останнє випробування послано йому не так для перевірки міцності його духу, як для того, щоб він переконався у безсилості держав і цивілізацій?
У своїй безнадії Лукас міг би скласти звернення до людства нерозумного й суєтного. Стоячи перед лицем остаточності, нагадати про вічність. Та скільки вже нагадували про ту вічність, а людство вперто живе за дикими законами ворожнечі, неспроможне почути звучання великих слів «свобода, рівність, братерство» за гримінням бомб і татаканням автоматів.
В темряві не мав змоги дочитати листа Пат. Згадував кожне її слово з листів і з їхніх розмов — у Стенфорді, в Сан-Франціско, в Нью-Йорку. В тому гігантському місті, прекрасному й страшному водночас, вони були, може, найщасливіші коротким своїм щастям та, хоч як тулилися одне до одного, відчували і тужливу безпритульність, яка заволодіває кожним, хто безслідно падає в надра цього страхітливого мегаполіса.
І ще з тих різдвяних нью-йоркських ночей линули по сороковій паралелі в задушливу ніч його бейрутської неволі вірші поета, які пошепки читала йому Пат в готелику на Блікер-стріт у Грініч-віліджі: «Що ж ми дали? Друже мій, кров серця в здриганнях. Дику сміливість миті погибельної, чого не спокутуєш і століттям розсудливості. Цим і лиш цим ми існували. Чого не знайдуть в некрологах наших, в епітафіях, обснованих павуками. Під печатями, зламаними адвокатами. В спорожнілих кімнатах наших…»[48].
Він заснув і йому снилася Пат, що гойдалася на срібній ниті між землею і небом.
Коли Лукас прокинувся, в спортзалі вже посвітліло. На стільчику замість Аміни сидів один з оливкових хлопців. Помітивши, що Лукас заворушився, хлопець підморгнув йому, але, мабуть, злякався свого панібратства і мерщій вхопився за автомат. Втім, не перешкоджав Лукасові робити фіззарядку, навіть спостерігав з неабиякою цікавістю за незвичними вправами американця. Коли Лукас показав у бік туалетних, хлопець підхопився і показав автоматом, куди йти. З кранів не текло нічого. Для вмивання — вода в пластико-вих посудинах. Лукас зазирнув у дзеркало. На щоках зазолотилася щетина. Але про бритву годі думати. Надто що ніякої електрики тут немає.
Коли з’явилася Аміна (відсвіжена, мов молода богиня з морських хвиль), двоє хлопців принесли сочевицю, перепічку й воду.
— Снідай, — звеліла Аміна, — приїде представник нашого штабу, і я не хочу, щоб ти був дохляком.
— А як зветься ваш штаб? — поцікавився Лукас.
— Не твоє діло!
— Те саме я почую і тоді, коли поспитаю, як зветься ваш представник?
— Вгадав. Усі ви, янкі, надзвичайно здогадливі.
Вона чомусь настроєна була сьогодні надто агресивно. Може, це й ліпше. Йому дадуть спокій, і він дочитає лист од Пат.