— Звідки тобі відомо, що мені — двадцять п’ять?
— Бо мені теж стільки. Але, мабуть, я не такий досвідчений щодо людей. Я вважав, що містер Ор просто п’яний бевзь, а ти стверджуєш, ніби він злий геній усього цього загадкового фонду «Імансипейшн».
— Він спершу валятиметься в тебе біля ніг, а тоді візьме за горло і вже не відпустить!
— Я безслідний, отже — невловимий, — засміявся Лукас.
— Вони вже піймали тебе, оплативши твою мандрівку. Ти думаєш, даремно доктор Ор застрахував оту твою дурну глину на двісті тисяч доларів? При нагоді вони виставлять тобі суму вдесятеро більшу!
— А може, ця глина справді коштує вдесятеро більше? Може, вона безцінна взагалі?
— Не сміши мене. Вони впіймали тебе контрактом, тепер хотіли впіймати ще моїми принадами.
— І доктор Олсон не ревнує?
— Він так ненавидить усіх людей, що взагалі не здатен на інші почуття. Ти не впіймався на мене, але зате впіймалася я, а це ще гірше. Рано чи пізно вони пронюхають і використають мою безпомічність проти тебе.
— Це дивно звучить: безпомічність проти когось.
— Тебе не порятує навіть твоя дівчина, — уперто нахилила голову Рене.
— Ти не знаєш, що в мені живе пристрасть набагато дужча.
— Що ж то за пристрасть?
— Туга за розумом.
— О всемогутній! Які все-таки дурні бувають чоловіки!
Котедж професора Джонса мав такий вигляд, ніби його давній господар щойно вийшов звідси. Книги, обстава, килими, ідеальний порядок на кухні, затишок спальних кімнат другого поверху — все залишилося без змін, тільки над столом, де висів колись портрет Елінор, тепер б. ула велика фотографія професора Джонса, схожого на поета Гете на схилі віку: високе чоло олімпійця, ясний погляд, безстрашно відкриті груди. Хто замінив портрети — сама Елінор чи, може, ще Пат перед своїм від’їздом із Стенфорда? Але чому б це Пат порядкувала в котеджі та й як вона могла знати, що тут колись опиниться він, Лукас? Лукасові ніяк не вірилося, що він — хоч і тимчасово — став хазяїном цього будинку, який належав до найбільших святощів його ще, власне, зовсім короткого життя. Навіщо йому цілий будинок? Він не професор, щоб провадити тут семінари, збирати товариство він не має наміру, бо потребує тільки самотності для роздумів і для роботи, самотності і навіть забуття. Кімнатки в студентському гуртожитку для нього було б цілком досить. Дешевше для фонду і легше для власного сумління.
Лукас спробував подзвонити містеру Ору. При перельоті через океан той безперервно накачувався віскі, спорожнивши з десяток пляшечок, але в аеропорту Кеннеді, за своїм звичаєм, вмить сублімував із стану цілковитого сп’яніння в стан бадьорої діловитості, заявив, що справи фонду затримують його в Нью-Йорку, допоміг Лукасу пересісти на рейс до Сан-Франціско (літак компанії TWA, безкоштовний бокал шампанського, дорожні капці, індивідуальні навушники, два фільми: «Пірати» і «Дика любов»), дав йому десяток телефонів, по яких його можна було знайти, і розчулено обійняв супутника своєї подорожі за поясницю (до плечей не дістав):
— Я однозначно полюбив тебе за цей час!
Лукас голосно подихав над головою містера Ора, бо відповісти взаємністю не міг, а треба ж було видобути з себе якийсь звук, — так вони й розлучилися. Тепер виявлялося, що містер Ор теж учений і що турботливість його щодо Лукаса не кінчилася в аеропорту імені Кеннеді, а розпросторюється по всьому американському континенту, триває далі і не знати, де її межі.
Відповів лише п’ятий чи шостий з номерів, даних Лукасові доктором Ором. Бадьорий чоловічий голос відгукнувся з східного побережжя:
— Хелло, хі[52] «Імансипе»!
— Я хотів поговорити з містером Ором, — сказав Лукас.
— Доктор Ор однозначно слухає!
— Це ви? Я не впізнав вашого голосу. Тут Лукас.
Містер Ор довго й старанно сміявся на тому кінці проводу.
— Ми однозначно не впізнали один одного. Це — на великі гроші!
— Тим часом я бачу, як ваш фонд не дуже ощадливо витрачає гроші на мою скромну особу. Цей котедж професора Джонса. І ваша чарівна уповноважена.
— Все йде так, як треба! — запевнив Лукаса містер Ор своїм зміненим до невпізнання оптимістичним голосом. — Не треба дивуватися. Сприймай усе, як належне. І в усьому покладайся на фонд «їмансипейшн». З синхротроном ще не встиг сконтактуватися? Там теж усе о кей. Працюй спокійно і без поспіху. Я дам Рене додаткові інструкції. Однозначно.
Рене подзвонила незабаром.
— То ми вечеряємо?
— Ти далеко? — з надією поспитав Лукас. — Може, відкладемо на завтра, абощо?