— Лак, ти завжди приносив мені щастя, приніс і сьогодні! Таку подію слід відзначити. Я поговорю з своїми хлопцями трохи протру і за десять хвилин буду вільний. Куди ми поїдемо?
Лукас зам’явся, його виручила Рене.
— Лукас тепер не їздить нікуди, — пояснила вона, — наш фонд арендував для нього котедж покійного професора Джонса, щоб створити необхідні умови для наукової роботи, і Лукасові подобається там сидіти, замкнувшись і…
— Ти справді отаборився в професорському котеджі, Лак? — вигукнув Діл.
— Та-а, майже, — ніяково потиснув плечима Лукас.
— Діл! — вигукнула Рене, і Лукас тільки подивувався, що вона вже запанібрата з Широким Ділом. — Ми повинні поїхати туди і подивитися, як живе майбутня наукова зірка!
Вона сказала «ми», і Лукасові не було куди відступати. Не міг же він не пустити до себе Широкого Діла! А Рене вслизнула разом з ним, в’юнка, мов ящірка.
Почали з того, що всі опинилися в машині Рене. По дорозі кудись заїздили раз, другий, третій, бо Рене заявила, що до Лукаса з порожніми руками краще й не потикатися, адже в його холодильнику, крім пепсі-коли й томатного соку, не знайдеш нічого. «Звідки вона знає?» — мляво подивувався Лукас. Тоді в машині опинилася ще дівчина — чи то знайома Широкого Діла, чи передбачливо знайдена Рене для рівноваги, а точніше: для контрасту, бо дівчина належала до розповсюдженого в світі племені замучених дієтами істот, яких можна застосовувати в постелі замість дощок під матраци. Ім’я в дівчини теж було відповідне: Хіларі. Чоловічо-жіноче ім’я, яке розшифровуєш тільки тоді, коли побачиш Його власника. Дівчина одразу стала демонструвати свою нестримну сексуальність, буквально приклеївшись до Широкого Діла. Для вияву своїх почуттів вона зовсім не вживала слів, обмежуючись тільки сміхом: «Хі-хі, ха-ха, хо-хо, хе-хе», і Діл одразу прозвав її Хі.
Коли нарешті добралися до котеджа, Рене взялася готувати вечерю з привезених припасів, Хі замкнулася у ванній кімнаті, а Широкий Діл примусив Лукаса показати свої володіння.
— Це випадково і тимчасово, — ніяковів Лукас, — повір, Діл, як мені незручно і соромно… Так і здається, що з’явиться професор Джонс і докірливо похитає головою…
— Вже не з’явиться! — кричав Діл, тупаючи по килимах, по сходах, розглядаючи меблі, стелажі з книжками, бахкаючи товстим кулаком по клавішах рояля. — Мертві не воскресають, а живі повинні жити і радуватися!
— Я ще досі не можу спам’ятатися, — сказав йому Лукас, — цей фонд, який організував мою подорож, тепер опікується мною, здається, аж занадто, і все це безкорисливо, з суто філантропічних міркувань, чи що. Чи можливе таке в Америці?
— Хлопче, — загримів тренер. — Послухай старого Діла. В Америці трудно знайти когось, хто б за тебе платив. Та коли вже знайшов, то тримайся руками й зубами! Пам’ятаєш, як я тебе забирав з Ньюпорта і ми їздили по шосе 2А в субурб[53] Бостона до мого друга Джуліуса? Ти, мабуть, досі вважаєш, що то була випадкова поїздка, а насправді воно зовсім не так. Джуліус попросив мене, щоб я привіз тебе на вечірку до нього, бо з тобою хотів познайомитися один дуже потрібний чоловік. Кому потрібний? Хіба про це питають в Америці? Ми з тобою поїхали, провели непогано вечір. Здається, той чоловік познайомився з тобою. Ти ще тоді спитав мене, мабуть, саме про нього, але що я міг сказати? Тепер бачу, як я тобі поміг того вечора.
Лукас поклав свою широчезну долоню на кругле плече Діла.
— Стривай, Діл, ти це серйозно? Ти не вигадуєш?
— Навіщо ж мені вигадувати, коли все було саме так!
— І це ти заманив мене в сільця, розставлені фондом «Імансипейшн»?
— Заманив? Лак, про що ти? Після того вечора в тебе все покотилося, як з крутої гори. Ти подорожуєш по світу, ти живеш в професорському особняку, в тебе необмежений кредит цього фонду. Чого тобі ще треба? Коли цей фонд такий, як ця дівчина Рене, то тут можна здохнути від заздрощів!
Лукас гірко усміхнувся.
— Коли ви читаєте в журналах рубрику «Як дешево лагодити старі будинки», то так і знайте, що йдеться про фантастичні суми. Де ти бачив безкорисливих благодійників, Діл? Досі я ще заспокоював себе тим, що все це випадковості, просто збіг щасливих обставин, але тепер бачу, в який зашморг потрапив, і вже відчуваю, як той зашморг затягується довкола моєї шиї. Передчуття небезпеки, враження, що за мною стежать, вже давно переслідує мене. Тепер ти ствердив мої побоювання, і я бачу, що став жертвою якихось невідомих сил.
— Ти перебільшуєш, Лак, — спробував заспокоїти йоготренер, — на життя треба дивитися простіше.