— Чи я справді Пат? Але ж у цьому ще ніхто не сумнівався. Патриція Хіган до ваших послуг.
Лиш після цього вона, мабуть, злякалася, що цей невідомий хлопець хотів поглузувати з неї, і, щоб випередити його, вдала глумливий уклін перед Лукасом, і, розтягуючи уста в усмішці, запитала:
— Се-ер?
Тепер настала черга Лукаса розгубитися, і він відповів майже автоматично: «Лукас», але одразу ж злякався своєї фамільярності і став задкувати від Пат.
— Куди ж ви, сер? — гукнула до нього дівчина. — Виникаєте нізвідки, а тепер хочете зникнути в нікуди? Може, ви прихильник Сведенборга і вас не цікавлять ні Фолкнер, ні Конрад?
Філологи, вже, мабуть, вдовольнивши свою пристрасть до розбазікувань, дали спокій своїй доповідачці, професор і далі сидів у позі байдужого спостерігача, Пат потріпотіла йому пальчиками, кинула усміхнене «бай-бай!» і нахилилася в той бік, де ще був Лукас, але де міг уже й не бути.
— Слухайте, як вас там?
— Лукас, — підказав він.
— Ви що — агент іноземної держави? Чи герой Кортасара? Таке прізвище.
Вона вже простувала до виходу, рішуче втягуючи його в орбіту свого руху.
— Можете провести мене до моєї машини, — милостиво кинула Пат через плече. — Вона на стоянці. Ваша теж там?
— У мене машини немає, — сказав Лукас, ідучи за Пат.
— Ви їздите на велосипеді, як таїландець?
Лукас розгубився.
— Я якось не помітив, на чому мені доводиться їздити.
Пат зупинилася і глянула на нього уважніше.
— Ви що — справді поклонник Сведенборга, Едвіна Арлінгтон Робінсона[4] і адепт оккультних наук? Може, ви інопланетянин?
— Сведенборга я не знаю, — промимрив Лукас. — І Фолкнера вашого теж не читав. Надто тягуче це все. А Конрада люблю. Мої предки були поляки, як і він. Ось.
Він показав на віддуту кишеню джинсів, де в нього був томик оповідань Конрада «Тайфун».
— А в іншій кишені? — з цікавістю розглядаючи такий рідкісний експонат хлопчачої породи, поспитала Пат.
— Тут у мене Геракліт. Кембріджське видання Кірка 1954 року.
— Ви що — філософ?
— Фізик.
— Може, ненормальний?
— Я над цим не думав.
— Не біда. Мені ненормальні якраз подобаються. Бо наша Америка така добропорядна і нормальна, що хочеться повіситись. Ми могли б бути на «ти»?
— Я не проти, — сказав Лукас.
— У мене було багато знайомих хлопців, але такого, як ти, я ще не зустрічала, — йдучи поперед Лукаса і показуючи йому, щоб тримався ближче, говорила Пат. — Бути фізиком і носити в кишенях Конрада і Геракліта? Може, ти відкриєш іще якісь свої таємниці?»
— В мене — ніяких таємниць.
— Ага, знаю: ти самотній, як Жан-Жак Руссо, і тобі набридло людство.
— Навпаки. І доказом може бути те, що я підійшов до тебе і спитав, чи ти справді звешся Пат?
— А як же я могла зватися?
— Елінор Джонс.
— Це ще звідки?
— Дівчина, в яку я закохався, не бачивши її жодного разу.
— Вона тобі приснилася?
— Я чотири роки дивлюся на її портрет.
— Гідний подиву ідіотизм! Вона за цей час могла народити четверо дітей і стати мегерою з відвислими грудьми!
— Не треба так.
— Ти боїшся образити навіть портрет? Знову містика?
— Я не хочу образити тебе.
Вони вже добралися до стоянки, Пат знайшла свій «фольксваген», відімкнула дверцята.
— Підвезти тебе?
— Дякую. Я в гуртожитку. Але… не знаю навіть, як і сказати… Коли б можна, щоб ми могли ще якось зустрітися… Ну, одне слово…
— Коли хочеш, можеш приїхати до мене, — просто сказала Пат. — Ми з подругою наймаємо квартиру за кампусом. Ось моя адреса. Там і телефон. Тримай! — Вона дістала з торбинки ксерокопію доповіді, яку щойно читала на семінарі, написала на ній адресу й телефон. — Бачиш: я хочу показати, яка розумна! Але ти цього не читай. Просто подзвони — і до мене з цього бівуаку науки. Терпіти не можу гуртожитків. Там на кожному кроці обмеження й заборони. У мене можна пити, курити, танцювати, стояти на голові, вигукувати антипатріотичні лозунги.
— Я не п’ю і не курю.
— Навіть маріхуани?
— У мене режим.
— Режим? Навіщо він тобі?
— Справа в тому, що я, — ну, як би це сказати? — я баскетболіст.
— І де ж ти граєш?
— В університетській команді.
— Нашого Стенфорда?
— Так.
— Стривай, стривай, — обійшла його довкола і посмикала за довгі руки Пат, — тебе звуть Лукас, то це ти — Безслідний Лукас?
— Мабуть, я, — знітився Лукас.
Пат підстрибнула і чмокнула його в щоку.
— Ти ж грандіозний хлопець! Тебе знає вся Америка, а ти клеїш дурня перед якимсь задрипаним дівчиськом. Вважай, що я вже закохалася в тебе по самі вуха і згорятиму від нетерпіння побачитися з тобою ще раз. Приїдеш до мене в гості?
4
Сведенборг Емануель —