Машина, нібито прислана самим американським консулом, нічим не різнилася від тих проіржавілих, напівзнищених транспортних засобів, єдиним достоїнством яких було те, що вони ще могли рухатися і везти тебе туди, куди треба. Водій, товстий і вусатий, як майже всі тутешні водії, знав тільки «о’кей» і «містер», але знав він, мабуть, і маршрут Лукаса, бо слово «піраміди» викликало в нього радісне «о’кей» і ще радіснішу готовність везти свого «містера» хоч на край світу.
Дико сигналячи, машина вивезла Лукаса з лабіринту каїрських вуличок, він опинився на широкому і незвично низькому мосту, що ніби не піднімався над водою, а лежав на ній, і тільки коли вже проїхали весь той міст, Лукас збагнув, що каламутна вода під ним, то Ніл, і що їде він не з одного берега цієї великої африканської ріки на інший, а з дріб’язкового сум’яття щоденності в таємничі глибини історії.
Пальми і вілли багатіїв, особняки різнонаціональних центрів по вивченню Єгипту, що ними обставлена була дорога до пірамід, зосталися майже незауважені Лукасом, бо піраміди, спокійно заповнюючи весь обрій, ставали йому перед очима у вітровому склі машини, насувалися повільно, невідворотно, владно, мов доля і остаточність.
І коли він став коло найбільшої з пірамід, загублений у строкатому інтернаціональному натовпі, серед верблюдів під барвистими попонами (для принади туристів), замучених безглуздим щоденним кружлянням колись струнких і гарячокровних арабських скакунів, обвішаних мідними бубонцями понурих віслюків, коли відчув під ногами тисячолітні камені, а тоді сковзнув поглядом по золотистих гранях великої споруди, Лукас задихнувся від того, що побачив угорі над собою, над трьома, велетенськими чотиригранниками, над усім цим спеченим сонцем простором, пустельним і мертвим, як безнадія!
Не піраміди в своїй байдужій самотині вразили Лукаса, не сліпуче сонце, яке прокреслювало чорні тіні в ледь помітних заглибинах між велетенськими кам’яними блоками, не тепла золотистість каміння, — його вразило небо над пірамідами. Воно мало непередавану барву, було мовби кобальтове, страшне своїм кольором, своєю глибиною і своїм могуттям, і здавалося, ніби гігантські заряди незнаних енергій зібрані в ньому незбагненними силами, щоб вічно струменіти над землею, як обіцянка безкінечності й безсмертя.
Лукас не міг відірвати погляду від неба. Не звертаючи уваги на те, що діється довкола, він сів, де стояв, і став дивитися в ту густу синяву, що в глибині ставала моторошною чорнотою, тдк ніби сподівався довідатися про таємниці, які так приховуються.
Але небо мовчало.
Той, хто знає всі таємниці, завжди мовчить.
Три великі піраміди були не першими спорудами, які піднялися під цим небом, ніби сплески вічного кам’яного полум’я. Задовго до Хеопса головний архітектор фараона третьої династії Джосера Імхотеп спорудив славетну ступінчасту піраміду, яка стала першою великою кам’яною будівлею в світі, бо й китайські укріплення Янь-Шао, і гігантські дольмени Стоунхеджа з’явилися згодом так само, як великі піраміди на плато Гізи. Всі покоління єгиптян шанували Імхотепа як найбільшого мудреця, філософа, мага, покровителя писемності, мистецтв і медицини.
Може, й піраміди мудрець Імхотеп почав будувати, щоб зробити їх не втечищами смерті, а вічними хранилищами розуму?
Єгиптяни вірили, що після їхньої смерті душа (вони звали її Ка) не загине, а через 30 тисяч років знов поєднається з тілом, воно воскресне і знов житиме, як жило колись. Але щоб жив дух, треба було зберегти неторканим тіло. Так виникло велике мистецтво муміфікації. Статус у мертвого був набагато вищий, ніж у живого. До мумій зверталися, як до оракулів, з ними радилися, жерці розгадували їхні знамення, розглядаючи навіки застиглі риси. Органом мислення вважалося серце, тому воно завжди вкладалося в мумію, тоді як усі інші внутрішні органи мали зберігатися в спеціальних ритуальних посудинах — канопах.
Може, вони вірили, що фараон, непорушно лежачи в надрах піраміди, позбувшись бажань, пересторог, страхів, стає втіленням чистого розуму, як його нескаламучене серце точного й суворого, ніби чотиригранна піраміда над ним? Чотири грані — щоб охопити всі сторони світу. Гігантські кам’яні кристали пірамід, що закінчуються спрямованими в небо гострими вістрями священних золотих бенбенетів[27], — це вічні конденсатори розуму, який треба затримати і повернути на землю з цього безнадійно синього, чорного, як пітьма після зникнення сонця, неба.
27