Лукас чув чи й не чув ці пусті балачки. Занурювався в безмежжя пустелі і вже його тут не було, був повсюди і ніде, в усіх часах і в цій миті.
Простори. Втрачений світ. Покинутість і безнадія. Життя тулиться до води, вузькі смужки родючої землі вздовж ваді-химерних річок пустелі, які оживають лиш на короткий час кілька разів на рік, а тоді вмирають, значачи свої русла обшліфованим тисячолітнім камінням, сухим, як розпач.
Тут більше надій на небо, ніж на землю. Тому з такою ніжністю оспіваний місяць і обчислено народження, рух і смерть кожної зірки, і небесний ефір наповнює і груди, і погляди, і розвогнену уяву ненаситних номадів, які вже тисячі років шукають під цими зорями щастя, істину, справедливість і вічність.
Простори їх не пригнічують. Вони рвуть душу, вливають у неї таке безмежжя, що людину поймає жах, і вона добровільно прагне жорстоких обмежень. Так з’явився пророк Мухаммед з його вірою і несамовитим кораном.
Багато слів народилося тут і пішло по світу. Слова закличні, з молінням, з грозьбою, з обітницями мудрості й райських насолод. Але не завжди слова несли розум, мир і спокій. Скільки людей захоплювалося чарами пустель і мальовничими руїнами серед бронзових пісків. Поети, ховаючись у затишних кабінетах, оспівували шляхи богів у промінні вечірньої слави, смуток забутих міст серед німих горбів, халдейські зорі, мов сльози вікір. А тим часом ненависть, яка клекотіла тут цілі тисячоліття, і досі не втихає, червоний гул крові стрясає землю, мов тяжкий пульс вулканів, жирний мозок деспотів, незрушних, мов мідні ідоли, і далі вимагає нових і нових жертв, і може, він, Лукас, теж така німа безвільна жертва і сліпо прямує в пащу ідола, загіпнотизований таємною тисячолітньою силою.
Тут вітер переставляє тебе з місця на місце своїми могутніми руками, неземні сили піднімають тебе над землею і над тобою самим, і поки тіло борсається десь унизу, борюкаючись з своєю убогістю і обмеженістю, дух возноситься на такі висоти, звідки можна побачити навіть край землі.
Край землі тут не просто бачиш, а можеш доторкнутися до нього, як до мідного сонця, яке душить усе живе спекою, зловісно-тьмавою, мов ртуть; до кам’янистих річок, що течуть серед марева, самі стаючи маревом; до гір і горбів, цих мовчазних вказівників гніву людей, богів і невизначеності.
Над пустелею є щось нематеріальне. Тут так само, як в арктичній і антарктичній зонах, людину навіки зачаровують переблиски світів неіснуючих, давно вмерлих, а може, ще й не народжених, а велике безгоміння радіє кволому людському голосу, мов найбільшому дару небес.
Може, тому в усі часи так приваблювала пустеля племена і народи, так щедро й невпинно творила в своїх надрах богів, царів, святині й престоли, може, тому таким незгасним полум’ям горіли тут душі і темно лилася кров.
Колись горіли душі, тепер горить нафта.
Слово «нафта» лопотіло на язику в містера Ора, мов звук дикого вогню в нічній тиші.
— Наф-фта! — лопотів містер Ор. — Тут завжди пахло нафтою!
Вже вкотре зупинилися, щоб «залити в систему охолодження» містера Ора. Зупинятися тут можна було хоч і через кожну милю. Бензоколонки, кав’ярні, притулки для самотніх мандрівників і туристських груп, модерні караван-сараї і цілі містечка зіндустріалізованого спочинку, насичення і розваг. На величезних щитах обабіч шосе кількома мовами виписано безкінечні переліки напоїв і наїдків, літери не менші, ніж на десять інчів[32], закликали: «Стань і спочинь!», «Стань і випий!», «Закуси, а тоді їдь!».
Після вологого холоду автомобільного кондиціонера Лукасові приємно було посидіти на відкритій просторій веранді, підставляючи обличчя, шию, груди сухому гарячому вітрові і смакуючи прозорою холодною водою. Мабуть, ніде в світі немає такої чистої і прекрасної води, як у цих спалених сонцем краях, і ніде не вміють її так цінувати, перетворюючи звичайне вгамування спраги на цілий ритуал. Подають у високих кришталевих склянках з заокругленим товстим дном (може, щоб довше зберігала в собі холод), щоб вода світилася і вигравала в численних гранях, і наливають лише на одну третину склянки, мовби закликаючи цінувати цю найбільшу тут коштовність, ставитися до неї як до найвищих святощів.
А все інше — навіть дорогі імпортні напої — подається в пластикових стаканчиках, розмальованих рекламними фірменими знаками, що тільки зайвий раз нагадує про набридливу стандартизацію життя, яке нахабно вривається в пустелю з усіх боків.
Містер Ор не витримував надто різких чергувань швидкої їзди, кондиціонованої прохолоди, пустельної спеки, вимушеної абстиненції в машині і нестримного заливання гидомирним араком на зупинках. Він уже доходив до своєї традиційної кондиції, щоправда, ще не пробував шукати інакомислячих і терористів, але свою «beautiful K-К-К-Кaty» вже по-мугикував і ось-ось мав залягти в сплячку. Лукас не уявляв, що з ним тоді робити.