На веранді свого будинку стояла місіс Бенніґен, і далі одягнена в яскраво-червоне осіннє пальто. Вона дивилася на них, відкривши рота від подиву.
— Ти чуєш мене, Ральфе? Сподіваюся, що чуєш! Сподіваюся!
Ральф пришвидшив крок, піднявши плечі, начебто опирався сильним поривам вітру. «А якщо він буде продовжувати кричати все голосніше й голосніше? А якщо він сунутиме за мною через усю вулицю!»
«Якщо він зробить це, люди подумають, що то він збожеволів», — сказав Ральф сам собі, але й ця думка не могла заспокоїти його. У голові звучала мелодія дитячої пісеньки — здавалося, хтось награвав на піаніно — ні, не по-справжньому грав, а спотикався на кожному такті, немов мелодію підбирала дитина, яка лише недавно відкрила для себе принадності музики:
Тепер Ральф думав про літніх мешканців Гарріс-авеню — тих, хто купує страховку в компаніях, рекламованих кабельним телебаченням; тих, хто має камені в жовчному міхурі й рак шкіри; тих, чия пам’ять скоротилася, а простата збільшилася; тих, хто живе лише на пенсію і дивиться на світ крізь катаракту, що все товщає, а не через рожеві окуляри. Це люди, що прочитують усю періодику й уважно вивчають за каталогом у супермаркеті склад консервованих продуктів і заморожених обідів. Він бачив їх, одягнених у гротескно короткі шорти й короткі спідниці, кепки й футболки із зображенням героїв мультфільмів. Одне слово, він бачив найстарших у світі дошкільнят. Вони марширували навколо подвійного ряду стільців, у той час як маленький лисий чоловічок награвав «Еники-беники — плесь!» на піаніно. Другий лисий чоловічок прибирав один стілець, і коли музика змовкала, всі швидко всідалися, але одному не залишалося місця — на цей раз не пощастило Мей Лочер, а хто наступний — чи не Мак-Ґоверн? Зайвий мусить покинути кімнату. І Ральф чув сміх Мак-Ґоверна. Білл сміявся, тому що йому знову дісталося місце. Мей Лочер померла, Боб Полгерст помирає, Ральф Робертс утрачає розум, але з ним усе гаразд, Вільям Д. Мак-Ґоверн, есквайр, як завжди у формі, не згорблений і не сутулий, чудово харчується і спроможний відшукати собі стільця, коли обривається музика.
Ральф іще пришвидшив крок, ще вище підняв плечі, проігнорувавши ще один залп порад і застережень. Він подумав, що навряд чи Мак-Ґоверн піде за ним по вулиці, хоча хтозна. Якщо Мак-Ґоверн достатньо злий, він і не таке може — буде переконувати, умовлятиме не дуріти й сходити до лікаря, нагадуючи йому, що піаніно може замовкнути в будь-який момент, що якщо він, Ральф, не знайде стільця, поки це ще можливо, то удача відвернеться від нього назавжди.
Однак вигуків більше не було. Ральф хотів обернутися й перевірити, куди подівся Мак-Ґоверн, але потім вирішив, що це зайве. Якщо Білл побачить, що Ральф оглянувся, він може почати все спочатку. Тому краще йти собі далі. Ральф знову неусвідомлено рушив до аеропорту. Він ішов, опустивши голову, намагаючись не слухати піаніно, намагаючись не бачити старих дітей, що марширують навколо стільців, силкуючись не помічати їхніх переляканих поглядів під маскою майже правдоподібних усмішок.
І поки Ральф ішов, він зрозумів, що його надії й молитви відкинуті. Його й далі вело до тунелю, а навколо згущалася темрява.
Частина друга
Таємне місто
Літні мусять бути дослідниками.
Розділ одинадцятий
Деррі Старих Шкап був не єдиним таємним містом, яке спокійно існувало в місці, що Ральф Робертс завжди вважав своїм домом. Ще дитиною Ральф, який виріс у Мері-Мід, де зараз розташовані різні будови Олдкейп, відкрив для себе, що нарівні з Деррі, яке належить дорослим, існує й те, що цілковито віддане в розпорядження дітей. Поряд із залізничним депо на Нейболт-стріт стояв покинутий будинок, у якому бездомні знаходили собі нічліг, тут іноді можна було відшукати напівпорожню банку томатного супу або недопиту пляшку пива; за театром «Аладдін» тяглася алея, де під кронами старих кленів закурювалася перша дешева сигарета, а іноді розпивалась і пляшечка вина; над рікою схилився величезний в’яз, із якого ватаги хлопчаків і дівчаток училися пірнати.
Ці таємні вулиці й стежки були поза досяжністю дорослих, і відповідно ті нічого не знали про таємне місто… Хоча й бували винятки. Одним з них був поліцейський Алоїз Нелл, містер Нелл для молодшого покоління Деррі, — і лише зараз, уже наближаючись до майданчика для пікніків, Ральф подумав, що Кріс Нелл, можливо, син старого містера Нелла… Тільки навряд чи це так, тому що поліцейський, якого Ральф уперше побачив у компанії Джона Лейдекера, занадто молодий для сина старого містера Нелла. Швидше за все, онук.