— Трохи… Не стільки, скільки хотілося б. Менше, ніж мені необхідно.
— Що ж, будь уважний до себе. Сьогодні ти був справді хоробрим, зовсім як лицар з легенд про короля Артура, але я думаю, що навіть відважний сер Ланселот час від часу зазнавав поразок.
Ральфа зачепили й здивували її слова. Перед його уявним поглядом промайнула напрочуд виразна картина: сер Ральф Робертс у бойовій збруї на сніжно-білому скакуні й за ним на поні Білл Мак-Ґоверн, його вірний васал, у шкіряному камзолі й своїй незмінній франтівській панамі.
— Спасибі, люба, — сказав він. — Гадаю, це найбільш приємна похвала, висловлена на мою адресу з часів президентства Ліндона Джонсона. Доброї тобі ночі, люба.
— І тобі теж.
Елен поклала слухавку. Ральф, зі слухавкою в руці, задумливо дивився на телефон. Можливо, у нього все-таки буде добра ніч. Після всього, що сталося сьогодні, він таки заслуговує винагороди. А поки що можна зійти вниз, посидіти на веранді, милуючись заходом сонця, і нехай усе йде так, як іде.
Мак-Ґоверн, уже розташувавшись у своєму улюбленому кріслі на веранді, уважно розглядав щось на вулиці й тому обернувся не одразу, коли підійшов сусід. Простеживши за поглядом Білла, Ральф побачив блакитний автофургон, припаркований на узбіччі трохи далі по Гарріс-авеню. На задніх дверцятах машини великими білими літерами було виведено: «МЕДИЧНА СЛУЖБА ДЕРРІ».
— Привіт, Білле, — мовив Ральф, опускаючись у своє крісло. Їх розділяло крісло-гойдалка, у яке завжди всідалася Луїза, яка часто проводила з ними вечори. Дув легкий вечірній вітерець, особливо приємний після полуденної спеки, і крісло ліниво погойдувалося.
— Привіт, — буркнув Мак-Ґоверн, мигцем глянувши на Ральфа й не бажаючи, певно, відриватися від своїх спостережень, але за мить знову повернувся до нього. — Гей, приятелю, час тобі пристібати мішки під очима, бо ти незабаром почнеш наступати на них. — Ральф подумав було, що це чергова bon mots,[12] якими Білл здобув собі популярність у мешканців Гарріс-авеню, але в очах Мак-Ґоверна була заклопотаність.
— Сьогодні видався клопітливий день, — зітхнув Ральф. Він передав Біллу свою розмову з Елен, опускаючи ті подробиці, якими, на його думку, Елен не хотілося б ділитися з Мак-Ґоверном. До Білла вона ніколи надміру приязно не ставилася.
— Радий, що з нею все гаразд. — Мак-Ґоверн трохи помовчав. — Знаєш, що я скажу тобі, Ральфе. Сьогодні ти справив на мене неабияке враження, прямуючи вулицею, як Ґері Купер у «Високому місяці». Можливо, це було те саме, що й божевілля, але як велично! Я навіть трохи злякався за тебе.
Удруге за останні чверть години Ральфа мало не проголосили героєм. І від цього йому стало не по собі.
— Я був надто лютий на Еда, щоб розуміти всю безглуздість свого вчинку. А де був ти, Білле? Я телефонував тобі.
— Вирішив прогулятися, — відповів Мак-Ґоверн. — Захотілося трохи розвіятися. У мене боліла голова й нило в шлунку, відколи Лейдекер і той другий хлопець забрали Еда.
Ральф кивнув:
— У мене теж.
— Невже? — У голосі Білла почувся подив і дещиця скептицизму.
— Правда, — ледь посміхаючись, відповів Ральф.
— Отож, на майданчику для пікніків, там, де збираються ці старі пердуни в спекотні дні, був Фей Чепін, і він спокусив мене зіграти партію в шахи. Це ще той тип, Ральфе. Він вважає себе інкарнацією Рея Лопеса, але в шахи грає, як немовля… До того ж ні на секунду не вмовкає.
— Однак він цілком нормальний, — спокійно заперечив Ральф. Мак-Ґоверн, здавалося, не почув його.
— Там ще був цей моторошний Дорренс Марстеллар, — продовжував Білл. — Якщо ми старі, то він просто предвічний. Дор стояв біля загороди між майданчиком для пікніків та злітним полем і спостерігав, затиснувши в руках томик віршів, як сідають і злітають літаки. Як ти гадаєш, він справді читає ці книжечки чи тримає їх лише для годиться?
— Гарне питання. — Не відповівши прямо, Ральф міркував над словом, яке Мак-Ґоверн ужив для опису Дорренса, — моторошний. Сам він не вживав таких слів, але, поза всяким сумнівом, старенький Дор великий оригінал. Він не був маразматиком (принаймні, Ральф так не вважав); скидалося на те, що його скупі балачки були продуктом розуму, однак трохи зсунутого.
Ральф згадав, що того дня, коли Ед учинив наїзд на здорованя у вантажівці, Дорренс теж був поблизу. Ральф ще подумав тоді, що поява Дорренса додала останній штрих божевілля до того, що відбувається. І Дорренс сказав щось кумедне. Ральф намагався згадати, що саме, але не зміг. А в цей час Мак-Ґоверн спостерігав за молодиком років двадцяти п’яти в сірому комбінезоні, що виходив з будинку, біля якого стояв фургон медичної служби. Цей бравий чолов’яга, що насвистував легкий мотивчик, мав такий вигляд, ніби ніколи в житті не мав потреби в медичній допомозі. Він котив перед собою візок з довгастим зеленим балоном.