Дем'ян. Щось довго копаються старости.
Гнат (одскакує од вiкна). Зрадила!.. Так ти обманювала, смiялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не дiждеш же й ти празникувать весiллям свою зраду, я тобi зараз голову розiб'ю. (Витаскує з тину кiлок i кидається в хату.)
Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?
Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату… я…
Омелько теж держить його.
Дем'ян. Та угамуйся, божевiльний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?
Гнат. Старости вже рушниками перев'язанi, а вона стоїть, усмiхається, наче вiк Степана кохала, ждала i рада, що дiждалась… Пустiть, я її задавлю, анахтему!
Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти вiдцурався вiд неї, чого ж тепер єретуєшся? I не сором тобi? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..
Гнат. Нi… Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподiвався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустiть, проходить. I дурний же я, i навiжений справдi: посваривсь, вiдцурався i знову лiзу!.. Тьфу!.. Не дiждеш ти, щоб я так за тобою убивався i сам себе на страту вiв!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаi Ходiм, хлопцi, у шинок, з мене могорич — я просватав Варку за Степана. (Спiва.)
Гурт пiдхоплює. Дiвчата вiдтягують одна другу од вiкна.
Коло млина, коло броду (двiчi)
П'ють голубки чисту воду.
Вони пили, буркотiли, (двiчi)
Iзнялися, полетiли.
Всi виходять.
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
У Гната в хатi. Яку хвилину нема нiкого на кону.
ЯВА I
Входе Варка, а потiм Софiя.
Варка. Нема нiкого! Де ж вони? Воркують десь, закоханi, щасливi…
Софiя (вбiга). Варка. Здрастуй! Я забiгла до Параски, трошки посидiла, коли дивлюсь — хтось пiшов до нас. Я не впiзнала тебе. Сiдай, сестро.
Варка (зiтхнувши). Спасибi.
Софiя. Бiдненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?
Варка. Де ж там i нi! Боже, як важко! Тiлько ж мiсяць прожили, тiлько щастя усмiхнулось, та й знов нахмарило.
Софiя. Хiба ти, сестро, не знала, що йому у москалi треба йти?
Варка. Не знала.
Софiя. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспiли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.
Варка. Хто ж сподiвався, що так станеться. Вiн один, думала — одиночок не беруть.
Софiя. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б…
Варка. Таке вже моє щастя. Та бiда знайде, хоч i в пiч замажся.
Софiя. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, вiн скоро повернеться, другi через рiк вертаються.
Варка. Де вже'там! Менi все не так, як людям… А ти, Софiє, щаслива?
Софiя. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як i сказать!
Варка. Не б'є тебе Гнат?
Софiя. I не лаялися ще.
Варка. В два мiсяцi другi разiв три поб'ються. Виходить, Гнат тебе любить?
Софiя. I любить, i жалiє, спасибi йому. Знаєш, сестро, менi все здається, що я дiвчина; а як гляну, що й Гнат бiля мене, та нагадаю, що ми чоловiк i жiнка, аж почервонiю, єй-богу!
Варка (набiк). У! Задавила б тебе! (До Софiї.) А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай менi решета великого.
Софiя. Добре. Посидь же трохи у мене.
Варка. Нiколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому — я сама.
Софiя. Стривай же, я зараз принесу — воно, здається, у коморi. (Виходе.)
ЯВА II
Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився — i я була щаслива! Щаслива була тим, що в вiчi Гнатовi смiялась, а вiн лютував i ревнував мене до чоловiка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном i дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалi в той самий день, як Гнат женився на Софiї, а я зосталася одна, i знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софiї. Здається менi, що я ненавидю Гната, а серце кровiю обливається, що вiн живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тiлько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, менi тепер однаково! Не в'януть же менi, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..
ЯВА III
Входе Софiя з решетом.
Софiя (дає решето). Ти б заходила частiше, все б не так скучала.
Варка. Спасибi тобi, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пiшла.)
Софiя. Iди здорова. (Одна.) Бiдна Варка, як менi її жаль. Я б умерла вiд горя, якби мого Гната тепер у москалi взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а менi зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось менi треба зробити… Ага… (Достає з скринi скатерку й накриває стiл.) Коли б татко до нас мерщiй перебрались. Отодi я буду зовсiм, зовсiм щаслива. Батько куплять нам пару бичкiв i корову менi куплять…
ЯВА IV
Входе Ганна.
Ганна. Ще й досi возишся? Я думала, що ти вже й пiч помазала.
Софiя. Я, мамо, миттю справлюсь. (Хутко пiшла.)
Ганна (одна). Швидка на речах! А яка з тебе робiтниця? Пожила бiля татка в городi, чайку попила, а тепер би тiлько нiжилась. Ще й старий сюди притириться. Нужний вiн тут, як п'яте колесо до воза. Лишнiй рот. Та у мене недовго. Поки ще спускатиму яке врем'я, а там i насяду, їм тiлько змовчи, то й лапки покладуть, тодi сама працюй, гнися, а невiсточка буде вилежуваться! Чорта пухлого! Я й сама була невiсткою, мене не милували, аж шкура трiщала, робила, будеш i ти робить, я й на татка твого не подивлюся.
ЯВА V
Входе Гнат.
Ганна. Де це ти був?
Гнат. Помагав Семеновi бики вчить.
Ганна. Краще б тин полагодив та рiв окопав, а то осунувся зовсiм.
Гнат (запалює цигарку й пуска дим у комин). Поспiю. Треба помогти другому, то й тобi поможуть. Софiїн батько сьогодня i нам бики прижене, от Семен i менi поможе.
Ганна. Чи старий i справдi тут буде жить?
Гнат. А що?
Ганна. Ще й пита! На бiса нам дармоїд здався?
Гнат. Багато там старий чоловiк з'їсть.
Ганна. Ого! Вiн за двох з'їсть — старi москалi їдять, як з немочi, а не зробе й за малу дитину.
Гнат. Треба ж йому десь притулок мать, де ж його дiнеш?
Ганна. Нехай у благодiльню йде.
Гнат. А якби вас у благодiльню одвезти?
Ганна. Бач, якого пса вигодувала? Матiр рiдну мiняє на жiнчиного батька. Може, ще є стара баба у Софiї, то й ту б прийняв? Багатир, сказано.
Гнат. Що з вами сталось, мамо? Коли не зо мною сваритесь, то на Софiю гримаєте.
Ганна. А хто ж вас навчить? Якби не старi люде, то ви б i за роботу не брались… Тримаю!.. Що ж ти менi звелиш — руки у твоєї жiнки цiлувать або хвалить тебе, що дармоїда приймаєш у хату?
Гнат. Та коли ж, бачите, наобiсiє слухать пiсля цiї та знов цiї!
Ганна. Мати наобiсiла? Добреi Треба й собi iти у прийми десь. (Iде з хати.) Дiждалась-таки свого — рiдний син виганяє… (Вийшла.)
Гнат (один). От i розбери! Любила мене мати, пестила, прямо як з писаною торбою носилася. Менi здавалось, що кращої, добрiшої матерi, як моя, i на свiтi нема, а от женився — мов одрiзало. Особливо мене пече-рiже, як вона почина до Софiї чiпляться! Ну й як тут витерпiть, щоб часом лихого слова не сказать? Ще, спасибi, Софiя змовчує, а то грiха й не обiбрався б. Ось i Софiя. Стривай — злякаю. (Притуляється до стiни.)