— Згода, — кивнула головою Розетта. — Хтось має сигарети?
— Старий зануда досяг свого, — зиркнувши на Ремпола, тихо промовив Хедлі.
Поки «старий зануда» припалював сигару, Менген квапливо діставав сигарети.
— Тепер мені хотілося б зрозуміти одну просту річ, — провадив доктор Фелл. — Ви, двоє дітей, були справді так захоплені одне одним, що нічого не помітили, аж поки здійнявся гамір? Грімо просив вас, Менгене, бути в цій кімнаті на випадок можливих ускладнень. Чому вас тут не було? Ви чули дзвінок біля вхідних дверей?
Смугляве Менгенове обличчя зробилося ще темнішим. Невдоволено махнувши рукою, він сказав:
— Згоден, це моя вина. Але тоді я про це не думав. Звідки мені було знати? Звичайно, я чув дзвінок. Ми обоє розмовляли з тим суб'єктом…
— Розмовляли? — перепитав Хедлі, ступивши вперед.
— Розмовляли. Невже ви вважаєте, що я просто так дозволив би йому пройти нагору? Але ж він сказав, що його прізвище Петтіс… Ентоні Петтіс.
7. Відвідувач Гай Фокс[12]
— Звичайно, тепер ми знаємо, що то був не Петтіс. — Менген енергійно чиркнув сірником і дав дівчині припалити сигарету. — До п'яти футів і чотирьох дюймів Петтісові треба ще дорости. Крім того, тепер я пригадую, що голос у відвідувача теж не зовсім нагадував Петтісів. Але він вигукнув ті слова, які завжди вживав Петтіс.
— А вас не здивувало те, що збирач історій про привиди вдягнений мов опудало Гая Фокса п'ятого листопада? Він схильний до жартів?
Розетта Грімо здивовано підвела очі. Вона сиділа нерухомо, тримаючи сигарету так, паче цілилася нею кудись удалину. Короткий зблиск її видовжених очей та часте дихання свідчило про те, що вона чимось невдоволена або щось знає. Менгена це дуже непокоїло. Він скидався на того, хто намагається бути славним хлопцем і жити в злагоді з усім світом, якщо світ йому це дозволить. Ремпол відчував, що думки Менгена не мають ніякого відношення до Петтіса взагалі, а тому він затнувся, перше ніж до нього дійшло запитання доктора Фелла.
— До жартів? — перепитав Менген і нервово провів рукою по цупкій, мов дріт, чорній копиці волосся. — Петтіс? Боже мій, ні! Він для цього надто серйозний. Але, розумієте, його обличчя ми не бачили. Після вечері ми сиділи в кімнаті внизу…
— Стривайте! — перебив його Хедлі. — Двері кімнати були відчинені?
— Ні, — невдоволено відказав Менген. — Хто ж сидить зимового вечора при відчинених дверях у кімнаті з центральним опаленням? Я знав, що ми почуємо дзвінок, якщо він подзвонить. Крім того, я, відверто кажучи, не чекав, що станеться якесь нещастя. За вечерею у мене склалося таке враження, що або професор сприймає цю історію як обман, або все вже залагоджено, отож він, у кожному разі, не боїться.
— У вас теж склалося таке враження, міс Грімо? — запитав Хедлі, не зводячи з Менгена погляду своїх ясних очей.
— Так, до певної міри… Та ні, не знаю, — нарешті відповіла дівчина. — Ніколи не можна було сказати напевне, коли батько сердиться, коли жартує, а коли тільки вдав те чи те. У мого батька дивне почуття гумору. Йому подобаються драматичні ефекти. До мене він ставиться, мов до дитини. Я не пам'ятаю, щоб він чогось боявся, а тому… Не знаю. Але… — Вона стенула плечима й повела далі. — Останні три дні він поводився так незвично, що коли Бойд розповів мені про чоловіка в таверні…
— Що було незвичайного в його поведінці?
— Ну, наприклад, він щось бурчав собі під ніс або раптом починав сердитися через дрібницю. Досі з ним це траплялося рідко. А крім того, він дуже багато сміявся. Але найбільший подив викликали листи. Вони почали надходити з кожною поштою. Не питайте мене, що в них було, батько їх негайно спалював. Листи були у простих дешевих конвертах. Я б не звернула на них уваги, якби не його звичка… — Вона завагалася. — Розумієте, він був із тих, хто, одержавши при нас листа, відразу скаже, що в ньому й навіть від кого він. Бувало, як розгнівається, як закричить: «Проклятущий шахрай!» Або: «Ну, постривай же!». Або весело: «Ну-ну, маємо лист від такого-то!». І таким тоном, ніби той «такий-то» живе десь на другому боці місяця, а не в Ліверпулі чи к Бірмінгемі. Не знаю, чи ви зрозумієте…
— Розуміємо. Розповідайте далі, будь ласка.
— А одержуючи ці листи, він не казав нічого. На його обличчі не здригався жоден м'яз. І знаєте, до вчорашнього дня він жодного листа відкрито не знищив. А вчора за сніданком, знов діставши листа, він зібгав його, вийшов з-за столу, замислено ступив до каміна й кинув у вогонь. Саме в цю мить тітонька… — Розетта кинула на Хедлі швидкий погляд і, затнувшись на слові, збентежено замовкла. — Місіс… мадам… я хочу сказати, тітонька Ернестіна… Саме в цю мить вона запитала, чи не покласти йому ще копченої свинячої грудинки. Батько раптом обернувся від вогню й закричав: «Ідіть ви к бісу!». Не встигли ми опам'ятатися, як він, бурмочучи, що людині не дають спокою, важко вийшов із кімнати. Вигляд у нього був страхітливий. Цього ж дня він привіз оту картину, був знову привітний, усміхався, допоміг візнику та ще одному чоловікові винести її нагору… Я… я… не бажаю, щоб… — Розетта замислилась, а це було погано. — Я не бажаю, щоб у вас склалося враження, ніби я не люблю батька, — додала вона непевно.
12
Гай Фокс — керівник так званої «порохової» антидержавної змови в Лондоні, викритої 5 листопада 1604 р., після чого Фокса було страчено. У річницю викриття змови його опудало носять по вулицях, а потім спалюють.