Відповів сам Бетс. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із кучугури. Важко дихаючи, він потупав ногами, оббиваючи сніг, обтрусив одяг і, хитаючись, підійшов до каміна.
— Сер, — почав він, — я можу заприсягтися, що на даху немає навіть пташиних слідів. Там узагалі немає ніяких слідів. Я обстежив кожен фут. Я прив'язував вірьовку до кожного димаря і проповз уздовж усієї ринви. Ніяких слідів ні там, ні біля димарів. Якщо хтось і вибирався на цей дах сьогодні ввечері, то він мав бути легший за повітря. А тепер я піду вниз і огляну задній двір…
— Але ж… — вихопилось у Хедлі.
— Гаразд, — схвально мовив доктор Фелл. — А ми краще підемо й подивимося, що там роблять детективи в кімнаті професора Грімо. Якщо Престон…
Рвучко відчинивши двері, з'явився, мов за викликом, сержант Престон. Він перевів погляд із Бетса на Хедлі й, трохи хвилюючись, доповів:
— Я затримався. Треба було підсунути й поставити на місце всі книжкові шафи. Нічого! Ніякого таємного ходу. Камін міцний, без будь-яких секретів. Димохід іде під кутом і має лише два-три дюйми в перерізі… Щось іще, сер? Хлопці роботу закінчили.
— Відбитки пальців?
— Відбитків багато, але… Ви відчиняли вікно, сер? На шибці відбитки ваших пальців. Я їх знаю, сер.
— Взагалі я намагаюся своїх відбитків не залишати, — урвав його Хедлі. — Що далі?
— Інших відбитків на шибках немає. А рами й підвіконня покриті лаком. На них зосталися б не тільки відбитки пальців, а й рукавичок. Якби хтось не хотів залишати слідів, йому довелося б розігнатися й, ні до чого не доторкаючись, пірнути з вікна вперед головою.
— Дякую! Досить, — кинув Хедлі. — Містере Бетс, ідіть огляньте задній двір… Містере Мілз, почекайте! Поки Престон сходить і покличе містера Петтіса, я хотів би поговорити з вами.
— Здається, все, що я вам розповів, береться під сумнів, — саркастично посміхнувшись, промовив Мілз, коли Бетс і Престон вийшли. — Запевняю вас, я розповів правду. Ось тут я сидів. Погляньте самі.
Хедлі відчинив двері. За тридцять кроків від нього, у протилежному кінці високої напівтемної зали, були двері до кімнати професора Грімо; на них падало яскраве світло з-під арки.
— На мою думку, помилитися неможливо, — буркнув старший інспектор. — А може, відвідувач справді не входив до кімнати? Якщо взяти до уваги те, що ми почули, то можна зробити висновок: біля дверей діялися не зовсім зрозумілі речі. Я не думаю, що до цього була якось причетна жінка — в масці або… Але ж ви бачили їх одночасно. У кожному разі… Жах, та й годі!
— Нічого незрозумілого біля дверей не діялося, — щиро образився Мілз. — Я добре бачив усіх трьох. Мадам Дюмон була праворуч від дверей, високий відвідувач — ліворуч, а доктор Грімо посередині. Відвідувач увійшов до кімнати, причинив за собою двері й більше звідти не виходив. Все це відбувалося не в півтемряві. Не можна було помилитися в тому, що відвідувач мав велетенський зріст.
— Я теж не бачу підстав сумніватися, Хедлі, — докинув доктор Фелл по паузі. — Версія, що відвідувач міг вийти з кімнати через двері, відпадає. Що ви знаєте про цього Дреймена, містере Мілз?
— Він справді цікава людина, — примруживши очі, монотонним голосом відповів Мілз. — Але я знаю про нього небагато. Він оселився тут за кілька років до мене, принаймні так мені сказали. Відмовився від учителювання, бо, незважаючи на зусилля лікарів, почав утрачати зір, хоча з вигляду… е-е… Його очей і не скажеш, що він майже сліпий. Дреймен звернувся по допомогу до професора Грімо.
— Професор Грімо чимось йому завдячував?
— Цього я не можу сказати. Якось згадувалося, нібито вони познайомились у Парижі, де професор Грімо вчився. Це все, що я знаю, коли не рахувати того, що сказав професор, виголошуючи тост на одному, так би мовити, святковому бенкеті, — Мілз, не розтуляючи рота, самовдоволено всміхнувся, примружив очі й з іронією в голосі повів далі: — Так от, професор Грімо сказав, що містер Дреймен колись урятував йому життя, й назвав його найкращим у світі товаришем. Звичайно, за умови…
Мілз за звичкою поставив одну ногу поперед другої й, погойдуючись назад-вперед, постукував носаком заднього черевика по закаблуку переднього. В такій позі його маленька постать з великою копицею волосся на голові нагадувала карикатуру на Суїнберна[13].
— Ну, а за що не любите його ви? — з цікавістю глянувши на нього, запитав доктор Фелл.
— Я і не люблю його, і не зневажаю. Але він не робить нічого.