Запитання було таке несподіване, що Хедлі здивовано оглянувсь, а Дреймен спрямував на голос свій невидющий погляд. Доктор Фелл, постукуючи по килиму палицею і важко дихаючи, сидів незворушно.
— Гадаю, що це дуже важливо, — дивлячись на вогонь, додав він, немовби йому хтось заперечував. — Дуже важливо. Гм… У мене, містере Дреймен, до вас лише двоє запитань. Ви чули, як затріщало… віко труни? Виходить, могила, з якої вибрався Грімо, була дуже мілка?
— Так. Дуже мілка. А то він би з неї ніколи не вибрався.
— Друге запитання. Щодо в'язниці. Порядки в ній були суворі чи не дуже?
Це запитання здивувало Дреймена, але він стримано відповів:
— Не знаю. Чув лише, нібито урядовці нарікали на адміністрацію в'язниці. Гадаю, вони були незадоволені тим, що хвороба поширилась за межі в'язниці і тому зменшилось число робітників у соляних штатах. Між іншим, імена померлих були надруковані в газеті. Я сам бачив, тож іще раз запитую: яка користь копатися в давніх скандальних історіях? Це вам не допоможе. Ви ж бачите, щодо Грімо немає ніяких сумнівів, але…
— Правильно, в цьому й уся суть, — буркнув доктор Фелл, пильно дивлячись на Дреймена. — Я теж хочу це наголосити. Сумнівів немає… ніяких. Що може примусити людину поховати в землю всі сліди свого минулого?
— … але може постати звинувачення проти Ернестіни Дюмон, — підвищивши голос, закінчив Дреймен. — Ви розумієте, що я маю на увазі? А дочка Грімо? А це припущення, що один чи обидва його брати живі? Вони мертві, а мертві з могил не виходять. Дозвольте запитати, хто подав думку, що Грімо вбили його брати?
— Сам Грімо, — відповів Хедлі.
Ремполові здалося, що Дреймен нічого не зрозумів. Він непевно, немовби йому перехопило дух, підвівся зі стільця, розстебнув пальто, провів рукою по горлу й знову сів. Лише його склянистий погляд не змінився.
— Ви мене обманюєте? — по-дитячому запитав він тремтячим голосом. — Навіщо ви мене обманюєте?
— Це правда. Прочитайте! — Хедлі простяг йому записку від лікаря Петерсона.
Дреймен швидко подався вперед, щоб узяти її, але потім відсмикнув руку назад і похитав головою.
— Це мені ще нічого не доводить, сер. Я… я… Ви маєте на увазі, він щось сказав, перше ніж…
— Він сказав, що вбивця — його брат.
— Він іще щось сказав? — повагавшись, запитав Дреймен.
Хедлі помовчав, даючи Дрейменові змогу подумати.
— Але я запевняю вас, — провадив Дреймен, — це неможливо! Ви маєте на увазі, що той блазень, який погрожував Грімо, якого Грімо ніколи доти не бачив, — один із його братів? Ви так гадаєте? Не розумію… Як тільки я дізнався, що Грімо закололи…
— Закололи?
— Так. Я кажу, як…
— Його застрелили, — уточнив Хедлі. — Звідки ви взяли, що його закололи?
Дреймен стенув плечима. На його обличчі промайнув розпачливий вираз.
— Здається, джентльмени, я поганий свідок, — промовив він рівним голосом. — Я мав найкращі наміри розповісти вам про все, у що ви не вірите. Можливо, я чогось не зрозумів. Містер Менген сказав, що на Грімо вчинено напад і він умирає, а вбивця, порізавши на шматки картину, зник. Тож я й подумав… — Він потер перенісся. — У вас є до мене ще запитання?
— Що ви робили ввечері?
— Я спав. Я… Ви ж бачите, у мене хворі очі. За вечерею вони так боліли, що я не пішов до «Альберт-Холу»[14], а випив снодійне й ліг. На жаль, від пів на восьму до того часу, коли містер Менген розбудив мене, я нічого не пам'ятаю.
— Розумію. Ви роздяглися, коли лягали спати, містере Дреймен? — дивлячись на його розстебнуте пальто, тихо, але рішуче запитав Хедлі.
— Прошу проба… Чи роздягся? Ні. Лише скинув черевики. А що?
— Ви виходили із своєї кімнати?
— Ні.
— Тоді звідки у вас на піджаку кров? Ось тут! Устаньте! Стійте спокійно! Скиньте пальто!
Ремпол бачив, як Дреймен жестом людини, що ось-ось упаде, стягуючи пальто, нерішуче провів рукою по грудях. На ньому був світло-сірий костюм. На правій полі піджака, біля кишені, чітко вирізнялася темна пляма. Дрейменові пальці спочатку зупинилися на плямі, потім почали її розтирати.
— Це не може бути кров, — заговорив він, поступово підвищуючи голос. — Не знаю, що це, тільки не кров, запевняю вас.
— Побачимо! Скиньте піджак, будь ласка. Боюся, ми попросимо залишити його в нас. Хочете щось забрати з кишені?
— Але…
— Звідки ця пляма?
— Не знаю. Їй-богу, не знаю, навіть не уявляю… Чому ви думаєте, що це кров?
— Дайте мені піджака, будь ласка, — попросив Хедлі. — Він спостерігав, як Дреймен тремтячими руками дістав з кишені кілька мідних монет, квиток на концерт, носову хустку, коробку сигарет «Будбайн» та сірники, потім узяв піджака й розіслав його в себе на колінах. — Гаразд. Ви не будете заперечувати, якщо ми обшукаємо нашу кімнату? Мушу вам сказати відверто: якщо ви відмовите, повноважень робити обшук я не маю.