— Оце масте! — буркнув Хедлі. — Але що з того? Хтось полохливий, мов стара баба…
— Вся річ у тому, — зауважив доктор Фелл, — що Грімо не полохливий. Я його добре знаю. Ви, Хедлі, не знаєте Грімо, тому й не розумієте, як усе це підозріло. Гм… Розповідайте далі, друже! Чим же все скінчилось?
— Грімо обернув усе на жарт і зняв напруженість. Як тільки незнайомець пішов, у таверні з'явився вуличний музикант і заграв «Сміливець на повітряній трапеції». Всі засміялись, напруга в кімнаті спала, і Грімо сказав: «Наш воскреслий мрець, джентльмени, буде ще спритніший, якщо випливе з вікна мого кабінету». Цим усе й скінчилось. Але Менгена той П'єр Флей зацікавив. На візитній картці, яку залишив Флей, було вказано назву театру. Отож другого дня Менген прийшов до театру — нібито, щоб узяти матеріал для газети. Театр виявився досить занепалим, із сумнівною репутацією, такий собі мюзик в Іст-Енді[4]. Менген не хотів зустрічатися з Флеєм і звернувся до робітника сцени, а той познайомив його з акробатом, який у програмі виступає перед Флеєм під ім'ям — бозна-чому — Пальяччі Великий, хоч насправді він просто кмітливий ірландець. Акробат і розповів Менгенові все, що знав.
У театрі Флея називають Луні[5]. Ніхто про нього нічого не знає. Він ні з ким не розмовляє і після виступу ніколи в театрі не затримується. Але його виступи мають успіх, а для театру це головне. Акробат сказав, що не розуміє, чому ніхто з імпресаріо у Вест-Енді[6] й досі не звернув на Флея уваги, якщо тільки той не відмовляв їм сам. Його номер — суперчаклунство. Людина невідомо як на очах у публіки зникає.
Хедлі знов іронічно чмихнув.
— Так, так, — вів далі Ремпол. — З почутого можна дійти висновку, що це — не просто давній фокус. Менген каже, нібито Флей працює без асистента і весь його реквізит уміщається в ящику завбільшки з труну. На які найнеправдоподібніші речі здатні ілюзіоністи, ви знаєте. А Флей, схоже, на своїй труні просто схиблений. Пальяччі Великий якось запитав його про це, і Флей, широко всміхаючись, відповів: «Нас трьох поховали живих. Врятувався лише один». Пальяччі поцікавився: «Як же ви врятувались?» Флей холодно відказав: «Я не врятувався. Я один із тих двох, що не врятувались».
— А знаєте, — сказав Хедлі, смикнувши себе за мочку вуха, — все воно може виявитись куди серйознішим, ніж я гадав. Той фокусник, безперечно, божевільний і на когось точить зуби. Кажете, він іноземець? Я можу зателефонувати до міністерства внутрішніх справ і попросити, щоб його перевірили. Якщо він намагається завдати шкоди вашому другові…
— Він намагався завдати шкоди? — запитав доктор Фелл.
— Від тієї середи професор Грімо щодня разом із поштою одержує якісь листи, — ухилився від прямої відповіді Ремпол. — Він мовчки рве їх, але про ті листи хтось розповів його дочці, й вона занепокоїлася. На довершення всього вчора й сам Грімо повівся дивно.
— Як саме? — запитав доктор Фелл, відвівши руку, що нею затуляв свої маленькі очі, й кинув гострий погляд на Ремпола.
— Він зателефонував Менгенові й сказав: «Я хочу, щоб у суботу ввечері ви були в мене. Хтось погрожує зробити мені візит». Менген, природно, порадив Грімо звернувся до поліції, але той і слухати про це не хотів. Тоді Менген застеріг його: «Пам'ятайте, сер, цей чоловік геть божевільний і може бути небезпечним. Ви не збираєтеся вжити якихось заходів, щоб захистити себе?» На це професор відповів: «О так! Безперечно! Я збираюся купити картину».
— Купити що? — перепитав Хедлі, випроставшись.
— Картину на стіну. Я не жартую. І він її таки купив. Якийсь химерний пейзаж — дерева, кладовищенські надгробки… Щоб винести її нагору, довелося найняти двох чоловіків. Я кажу «химерний пейзаж» просто так. Картини я не бачив. Її намалював художник на прізвище Бернабі. Він член їхнього клубу й кримінолог-аматор… У кожному разі Грімо, як він сам сказав, купив картину, щоб захистити себе.
Останні слова Ремпол навмисне вимовив з притиском, для Хедлі, який знову дивився на нього з недовірою. Потім обидва обернулися до доктора Фелла. Той сидів, важко дихаючи. Чуб його був скуйовджений, обидві руки лежали на палиці. Не відводячи погляду від вогню, він кивнув головою, а коли заговорив, то кімната начебто стала вже не така затишна.
— У вас є його адреса, мій друже? — запитав він безвиразним голосом. — Гаразд. Заводьте машину, Хедлі!
— Але ж послухайте…
— Коли якийсь божевільний погрожує розумному чоловікові, — урвав Хедлі доктор Фелл, — це вас може турбувати чи ні. Але особисто мене дуже турбує, коли розумний чоловік починає діяти мов божевільний. Може, це й марна пересторога, але щось мені тут не подобається. — Важко дихаючи, він підвівся. — Покваптеся, Хедлі! Треба подивитись, навіть якщо лише проїдемо мимо.