— Ви бачили, як він вішав свій капелюх і плащ?
— Так, сер. Він ніколи не дав їх мені… Звичайно, я мала б…
— А ви заглядали в гардеробну кімнату?
— А, розумію… Так, сер, заглядала. Бачте, я відчинила йому й пішла до їдальні, а звідти мені треба було вниз, на кухню. Проходячи вестибюлем, я звернув увагу, що він не вимкнув світла. І я вимкнула сама.
— Тепер будьте уважні, — нахилився вперед Хедлі. — Ви бачили світле твідове пальто, яке знайшли сьогодні вранці? Бачили, правда ж?.. Гаразд. Ви пам'ятаєте, на якому гачку воно висіло?
— Так, сер, пам'ятаю. Сьогодні вранці, коли містер Бернабі знайшов його, я була у вестибюлі. Потім прийшли інші. Містер Мілз сказав, що ми не повинні його чіпати, бо поліція…
— Правильно. А тепер, Енні, щодо кольору того пальта. Вчора ввечері там було світло-коричневе пальто чи чорне? Ви можете пригадати?
— Так, сер, — пильно дивлячись на Хедлі, промовила Енні. — Я можу при… Світло-коричневе чи чорне, сер? Ви це маєте на увазі? Ну, сер, якщо бути точною, то ні те, ні те. Вчора ввечері там не висіло жодного пальта взагалі.
В кімнаті здійнявся галас. Менген скаженів, Розетта майже істерично сміялася, Бернабі весело посміхався. Лише Ернестіна Дюмон мовчала. Хвилину Хедлі вивчав серйозне обличчя Енні. Дівчина, стиснувши руки, здивовано витягла шию. Хедлі мовчки підійшов до вікна.
— Ну, заспокойтеся, — усміхнувся доктор Фелл. — Принаймні для нас це не обернулося третім кольором. Запевняю вас, цей факт подає нам велику надію, хоч я, говорячи так, і наражаю себе на небезпеку дістати стільцем по голові. Гм… Атож… Ходімо, Хедлі! Час обідати. Обід!
17. Лекція доктора Фелла
Вино було випито, сигари викурено, каву подано. Хедлі, Петтіс, Ремпол і доктор Фелл сиділи навколо затіненої червоним абажуром настільної лампи в їдальні готелю, де жив Петтіс. Крім них, у залі сиділо ще кілька відвідувачів. О цій годині зимового дня, коли за вікном падав лапатий сніг, найзатишніше місце було біля затопленого каміна. У тьмяному світлі під потемнілим гербом із якимсь девізом доктор Фелл ще більше нагадував феодального барона. Дивлячись на кавові чашечки з такою зневагою, ніби ладен був проковтнути їх, він махнув сигарою, прокашлявся й оголосив:
— Зараз я прочитаю вам лекцію про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення».
— Може, колись іншим разом… — простогнав Хедлі. — Після такого чудового обіду нам не потрібні ніякі лекції, особливо коли чекає справа. Як я сказав хвилину тому, тепер…
— Я прочитаю лекцію, — невблаганно правив своєї доктор Фелл, — про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення». Гм… Хто хоче, той може цей розділ пропустити. Гм… Почну з того, джентльмени, що я, поповнюючи свої знання знайомством із детективною белетристикою за останні сорок років, можу…
— Якщо ви збираєтесь аналізувати неможливі ситуації, — перебив його Петтіс, — то до чого тут детективна белетристика?
— А до того, — озвався доктор Фелл, — що ми з вами, відверто кажучи, маємо справу з детективною історією, і не варто морочити читача, вдаючи, нібито це не так. І годі вигадувати поважні причини, щоб не говорити про детективну історію. Давайте відверто пишатися найблагороднішим з усіх можливих захоплень персонажів детективних творів.
Отже, далі. Я, джентльмени, не збираюся викладати тут якісь правила. Я хочу говорити про особисті смаки й симпатії. Ми можемо погодитися з твердженням Редьярда Кіплінга про те, що існує дев'яносто шість способів вигадати заплутаний сюжет про вбивство, й кожен із них відповідатиме дійсності. Якби я заявив, що кожен з них для мене цікавий, то я, м'яко кажучи, збрехав би. Але суть в іншому. Коли я скажу, що оповідання про злочини в замкненій кімнаті в детективній белетристиці цікавіші за решту, то це якоюсь мірою буде просто упередженням. Мені подобається, коли убивства трапляються часто, коли вони криваві й безглузді. Мені до вподоби яскраві кольори й фантазія, бо хіба може бути цікавим щось тільки тому, що воно таке, ніби сталося насправді? Мене не цікавлять образки повсякденного життя, я більше люблю слухати сміх великого Ано[18] чи монотонні дзвони на соборі святого Петра. Я припускаю, що всі ці речі — веселі, розумні, помірковані й не вимагають більш-менш талановитого критичного розгляду. Але це потрібно робити, бо ті, кому не подобається трагічне, вимагають, щоб їхні забобони були визнані за принципи. Як тавро для осуду вони використовують слово «неправдоподібно» й починають самі вірити, що «неправдоподібно» — це погано. Коли А вбито, а на Б й В падає велика підозра, то неправдоподібно, щоб злочинцем міг бути цілком невинний з першого погляду Г, хоч злочинцем виявляється саме він. Якщо Д має бездоганне алібі й присягається кожною наступною літерою алфавіту, що він невинний, неправдоподібно, щоб Д вчинив злочин, але він його таки вчинив. Коли детектив підбирає на березі моря вугільний пил, то те, що така незначна річ може мати якесь значення, неправдоподібно, одначе вона його має. Отже, ми доходимо висновку, що слово «неправдоподібно» стає безглуздим, такою собі насмішкою. Правдоподібність, буває, не вимальовується до самого кіпця розслідування, і тоді вбивство, коли хочете, можна приписати комусь такому, хто вам несимпатичний, як це роблять деякі старі диваки: при цьому, вони не скаржаться на те, що це менш імовірно чи менш безперечно, ніж те, що злочин учинила людина, на котру підозра падала спочатку.