— No hard feelings[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?
Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.
— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?
— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.
— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.
Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:
— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.
Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.
— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:
— Так?
Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.
— Старший інспектор Том Волер, — відрекомендувався він і сів напроти неї. — Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.
Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:
— Сигаретою не пригостите, констеблю?
— Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.
— Скільки мені ще тут маятися, Томе?
— Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?
— Домовилися.
— Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?
Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:
— А де ж інший констебль?
— Пробачте, не зрозумів?
— Хіба він не мав приїхати?
— Який констебль, фру Албу?
— Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?
Така швидка — в порівнянні з його однокашниками — кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.
— Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?
— Можете зупинити тут.
Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.
Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.