— Знаєш, шеф, намагатись уявити мене начальником — однаково що старатися лобом стіну пробити. Гаразд, а як мені потрапити до цієї квартирки?
— Сиди вдома, за тобою заїдуть.
Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері; звук цей Харрі чув так рідко, що ледве не підстрибнув од несподіванки. Голос, який сповістив, що таксі подано, певна річ, був неабияк спотворений домофоном, однак видався Харрі знайомим. Він відчув, як волосся у нього на потилиці встає дибки. Спустившись на вулицю й побачивши припаркований біля під’їзду приземистий червоний спортивний автомобіль — «Тойоту MR2», — він зрозумів, що його побоювання не марні.
— Добрий вечір, Холе. — Голос донісся з відчиненого вікна машини, розташованого, втім, настільки низько — біля самого асфальту, — що Харрі не міг бачити мовця. Коли Харрі відчинив дверцята, його вітав знайомий верескливий фальцет, який кричав «You sexy motherfucka!»[12] у супроводі таких могутніх басів і органного синтезатора, що їхнє ревище змусило в перший момент відсахнутись, як від кинутоїчв обличчя жмені льодяників.
З чималими труднощами Харрі вмостився на тісному пасажирському сидінні — справді місце смертника!
— Виходить, сьогодні ввечері ми вдвох, — зауважив старший інспектор Том Волер. Його виступаюча вперед тевтонська нижня щелепа трохи опустилась, оголяючи ряд бездоганних білосніжних зубів, що виділялися на тлі загорілого лиця. Прозорі блакитні очі тим часом, як і раніше, залишалися холодними. Багато хто в Управлінні недолюблював Харрі, однак, наскільки йому самому це було відомо, по-справжньому ненавиділа його лише одна людина. Харрі знав, що в очах Волера він найнегідні-ший представник поліцейського корпусу і, отже, своєрідна особиста образа для Тома. За найрізноманітніших обставин Харрі давав зрозуміти, що не поділяє забарвлене в коричневі тони ставлення Волера та деяких інших своїх колег до гомиків, комуністів, інвалідів-симулянтів, до різних там іммігрантів — пакистанців, жовтопиких, нігерів, циган і «даго», а Волер, у свою чергу, величав Харрі «рок-журналістом, що спився». Харрі підозрював, що справжня причина ненависті криється в його пристрасті до випивки. Том Волер не терпів слабкостей. Саме тому, на думку Харрі, він проводив стільки годин у тренажерному залі, луплячи ногами й руками мішки з піском і все нових і нових спаринг-партнерів. Одного разу в їдальні Харрі чув, як один із молодих інспекторів із захопленням повідомляв, як Волер зламав обидві руки в’єтнамцеві-каратистові з молодіжної банди в районі Осло-С. Враховуючи погляди Волера на колір шкіри, Харрі здавалося парадоксом, що цей його колега може годинами не вилазити із солярію. Мабуть, варто було прислухатися до того, що твердили навчені досвідом колеги: насправді ж бо Волер зовсім не був расистом. І неонацистів, і чорномазих він бив із однаковим задоволенням.
Крім того, що знали всі, було те, про що ніхто до пуття не знав, проте деякі здогадувалися. Щось пов’язане з тим, що понад рік тому Сверре Ульсен — єдиний, хто міг розповісти, чому вбили Елен Єльтен, був знайдений у своєму ліжку з розрядженим пістолетом у руці й кулею Волера між очей.
— Обережніше, Волер.
— Що-що?
Харрі простягнув руку і зменшив гучність любовних стогонів.
— Сьогодні слизько.
Мотор продовжував стукати рівно, як швейна машинка, проте звук був оманний: Харрі відчув, як прискорення вдавлює його в жорстку спинку сидіння. Минувши Стенспаркен, вони помчали в бік Суумс-гате.
— Куди ми? — запитав Харрі.
— Сюди, — озвався Волер, різко повертаючи ліворуч просто перед капотом зустрічної машини. Крізь відчинене вікно Харрі почув шелестіння покришок по мокрому листю, яким був усипаний асфальт.
— Із поверненням до забійного відділу, — сказав Харрі. — А що ж, у Службі внутрішньої безпеки не прижився?
— Структурні зміни, — відповів Волер. — Крім того, начальник кримінальної поліції та Мьоллер наполягли на моєму поверненні. У забійному я досяг непоганих результатів, якщо ще пам’ятаєш.
— Як я можу забути?
— Ну не знаю, стільки доводиться чути про довготривалий ефект рясних узливань…
Якби Харрі не встиг упертися рукою в приладову панель, різке гальмування шпурнуло б його лицем прямо на вітрове скло. Бардачок відкрився, і щось важке впало на підлогу, попередньо стукнувши Харрі по коліну.
— Якого біса, що це? — скрикнув він.
— «Джеріко-941», ізраїльський пістолет-кулемет, — як ні в чому не бувало пояснив Волер, вимикаючи мотор. — Не заряджений. Хай собі валяється. Ми приїхали.
— Тут? — здивовано запитав Харрі, пригинаючись, аби трохи краще роздивитися жовтий дворик, біля якого вони зупинилися.