— Харрі…
— Крім того, заздалегідь здзвонися з власником найближчого магазину і точно дізнайся, як туди проїхати. Постарайся побудувати бесіду так, аби в нього не закралося ніяких підозр. Скажи, що ти хочеш ставити будинок і архітектор, із яким ти зв’язався, послався як на зразок на дачу Албу. Ось ти і хочеш на неї поглянути.
— Харрі, але ми ж не можемо…
— Так, і не забудь прихопити ломик.
— Вислухай же ти мене, нарешті! — від голосного вигуку Халворсена дві чайки знялися в небо і з різкими криками попрямували у бік фіорду. Він почав загинати пальці: — У нас немає дозволу на проведення обшуку, в нас немає ніяких доказів, щоб можна було його дістати, у нас немає… по суті, нічого. Але що ще важливіше, у нас — або, точніше, у мене — немає всіх фактів. Адже ти не все мені розповів, зізнайся, Харрі?
— З чого ти взяв…
— Усе дуже просто. Твої мотиви мають непереконливий вигляд. Того, що ти був знайомий із цією пані, зовсім недостатньо, щоб раптом піти на такий серйозний крок, як проникнення в чуже житло, ризикуючи при цьому своєю кар’єрою. І моєю заразом. Може, ти трохи і з привітом, Харрі, але ж не зовсім ідіот.
Харрі поглянув на плаваючий в урні розмоклий недопалок:
— Скільки ми вже з тобою знайомі, Халворсен?
— Скоро два роки.
— Я за цей час тебе коли-небудь підставляв?
— Два роки — це не термін.
— Так я питаю, підставляв?
— Звичайно ж, так.
— Підставляв хоч раз по-крупному?
— Мені, в усякому разі, про це нічого не відомо.
— О’кей. I зараз не збираюся. Ти маєш рацію, я не все тобі розповідаю. І ти ризикуєш утратити роботу, допомагаючи мені. Але якби я розказав тобі все до кінця, було 6 тільки гірше. Отак-от. Отже доведеться тобі покластися на мене. А не хочеш — не треба. Можеш котитися.
Вони продовжували сидіти і дивитися на фіорд. Чайки, що відлетіли, перетворилися на дві маленькі цятки вдалині.
— Ти сам-то що б зробив? — запитав Халворсен.
— Котився 6.
Цятки поступово стали рости. Чайки повернули назад.
Коли вони повернулися в Управління, в кабінеті на них чекало повідомлення від Мьоллера з проханням передзвонити.
— Давай трохи прогуляємося, — запропонував він Харрі, коли той зв’язався з ним.
— Вибирай, куди підемо, — сказав Мьоллер, коли вони вийшли з будівлі.
Харрі роздумував недовго:
— До Елмера — мені треба купити сигарет.
Мьоллер слухняно рушив за Харрі по багнистій стежині через зелений газон, розбитий між Управлінням поліції та вимощеним булижником в’їздом у «Ботсен». Харрі давно помітив, що планувальники абсолютно не зважають на те, що люди однаково виберуть найкоротший шлях, хоч де б було прокладено дорогу. Стежина впиралась у табличку, що покосилася, наполовину збиту кимось: «По газону не ходити».
— Ти вже в курсі вранішнього пограбування на Грьонланнслейрет? — запитав Мьоллер.
Харрі кивнув:
— Цікаво, що він вибрав місце всього за декілька сотень метрів од Управління.
— Йому пощастило, що сигналізацію в банку якраз тепер лагодять.
— Я не вірю в це, — зауважив Харрі.
— Так? Гадаєш, його повідомив про це хтось із банку?
Харрі знизав плечима:
— Або хтось іще, хто знав про ремонт.
— Про це відомо лише в банку та у ремонтній фірмі. Ну і, зрозуміло, у нас.
— Але ж ти хотів зі мною поговорити не про сьогоднішній наліт, га, шеф?
— Ні, — сказав Мьоллер, огинаючи урну. — Начальник поліції зустрічався з бургомістром. Той вельми стурбований цими пограбуваннями.
Вони поступилися дорогою жінці з трьома дітьми. Вона щось сердито виговорювала їм утомленим голосом, старанно ховаючи при цьому очі. У «Ботсені» починався час побачень.
— Іварссон — діловий співробітник, у цьому ніхто не сумнівається, — продовжував Мьоллер. — Проте цей Забійник, схоже, іншого калібру, ніж ті злочинці, до яких ми звикли. Начальник поліції вважає, що цього разу звичайні методи навряд чи спрацюють.
— Мабуть, ні. Ну і що? Однією гостьовою перемогою більше, однією менше — це не катастрофа.
— Гостьовою перемогою?
— Нерозкритою справою. Жаргон футбольних фанатів, шеф.
— Ні, Харрі, в цій справі ставки вищі. Журналісти зовсім озвіріли — весь день нам проходу не дають. Бони твердять, що це новий Мартін Педерсен[19]. А в електронній версії газети «Ув» якимось чином пронюхали, що ми називаємо його Забійником.
— Давня історія, — процідив Харрі, переходячи вулицю на червоне світло; Мьоллер, трохи посумнівавшись, рушив за ним. — У визначенні наших пріоритетів останнє слово залишається за журналістами.