Машини попереду, схоже, стали намертво. Спинка сидіння намокла від поту. По хвилі NRK «Новини постійно» про це досі не сказали ні слова. Я дивлюся на годинник. При нормальному розкладі я був би на дачі в цілковитій безпеці вже за півгодини. У машини переді мною такий могутній вихлоп, що мені доводиться вмикнути вентилятор. Узагалі-то скоро настане час вечірніх пробок, але вони все-таки бувають пізніше. Дивно. Може, попереду аварія? Або все ж таки поліція вирішила перекрити всі дороги? Та ні, неможливо. Сумка з грошима лежить на задньому сидінні під курткою. Разом із зарядженою АЄ-З. Мотор передньої машини відчайдушно заревів, водій витиснув зчеплення і просунувся ще на пару метрів. Знову стали намертво. Від нудьги я почав роздумувати, що в моєму становищі логічніше — злитися чи боятися, й тут я побачив їх. По розділовій смузі йшли двое — жінка у формі та високий чоловік у сірому плащі. Вони уважно вдивлялися в машини праворуч і ліворуч. Час від часу хтось із них зупинявся і з усмішкою перекидався кількома словами з водієм, напевно непристебнутим. Ймовірно, звичайна рутинна перевірка. Підходять ближче. По радіо гугнявий голос оголошує по-англійськи, що температура повітря в місці приземлення вища за сорок градусів, і радить ужити всіх належних запобіжних заходів проти сонячного удару. Я відразу починаю потіти, хоча і знаю, що на вулиці швидше вогко і холодно. Вони вже просто переді мною. Той самий поліцейський. Харрі Холе. Жінка схожа на Стіне. Проходячи мимо, вона дивиться на мене. Я з полегшенням переводжу дух. Готовий уже розсміятись. І тут лунає стукіт у скло. Я повільно обертаюся. Страшенно повільно. Вона всміхається, й у цей момент я помічаю, що бічне скло повністю опущене. Дивно. Вона щось говорить, однак слова тануть у гарчанні мотора передньої машини.
— Що? — перепитую я, розплющуючи очі.
— Could you please put the back of your seat to an upright position[24].
— Спинку крісла? — розгублено повторюю я.
— Well be landing shortly, sir[25]. — Вона всміхається і зникає.
Я протираю очі, струшуючи із себе сон, і знову все повертається. Пограбування. Втеча. Валіза і квиток на літак, що чекають мене в заміському будинку. Есемеска від Принца, що шлях вільний. І все ж таки деяка нервозність, коли доводиться пред’являти паспорт на контролі в аеропорту Гардермуен. Зліт. Усе пройшло за планом.
Я дивлюсь у вікно. Мабуть, я ще не зовсім прокинувся — в якийсь момент мені здається, що ми пролітаємо над зірками. Потім я розумію, що це вогні міста, і починаю думати про машину, яку заздалегідь замовив у бюро прокату. Або ж варто переночувати в готелі в цьому великому, задушливому і сморідному місті й рушити на південь завтра? Та ні, за ніч я однаково ще як слід не відпочину від перельоту. Так що вже краще відразу дістатися потрібного мені місця. Яке, до речі, краще, ніж його репутація. Там навіть є кілька норвежців, із якими цілком можна поговорити. Повернутися до сонця, моря та солодкого життя. Ось такий план. В усякому разі, мій план.
Я міцно стискаю чарку, яку встиг підхопити, коли стюардеса складала мій столик. Так чому ж усе-таки я не вірю в успіх цього плану?
Гул мотора то голосніший, то тихіший. Я відчуваю, що ми справді знижуємося. Заплющую очі й машинально затримую дихання, знаючи, що зараз буде. Вона. На ній те ж саме плаття, що і вперше, коли я її побачив. Господи, я вже сумую за нею. І те, що вгамувати цю саму тугу було б неможливо, неймовірно, навіть якщо б вона залишилася жива, вже нічого не міняє. Оскільки в ній із самого початку все було неймовірно. Скромність і неприборканість. Волосся, яке, здавалося б, мало поглинати світло, а насправді сяє як золото. Упертий сміх одночасно зі слізьми, що течуть по щоках. Повний ненависті погляд, коли я оволодівав нею. Брехливі освідчення та щира радість, коли я, на ходу вигадуючи привід, просив вибачення за чергову порушену обіи,янку. І так знов і знов, поки я в її ліжку, опустивши голову на подушку, яка ще зберігає відбиток обличчя того, іншого. Все це вже у минулому. За мільйони років до сьогоднішнього дня. Я знову заплющую очі, щоб не бачити продовження. Як я всаджую в неї кулю. її зіниця, що поволі розширюється, подібно до того, як розпускається троянда. Кров, що витікає з рани, краплі, які тихенько капають на підлогу. Злам шиї, закинену назад голову. І ось жінка, яку я кохаю, мертва. Виявляється, все так просто. Але це, як і раніше, не має ніякого значення. Це якраз і чудово. Все так просто і чудово, що навряд чи зі всім цим можна жити. Тиску кабіні падає, а напруження росте. Внутрішнє напруження. Невидима сила прагне назовні, розриваючи барабанні перетинки і розм’якшуючи мозок. Щось говорить мені, що все саме так і буде. Ніхто мене не знайде, не вирве у мене моєї таємниці. Але план однаково зірветься. Підірваний ізсередини.