— Очевидна брехня. — Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. — Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.
Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.
— Більшість із тих,хто грабує банки, — прості хлоп’ята, — сказав Расколь. — Через те вони і грабують банки.
Харрі завмер.
— Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, — вів далі Расколь. — Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»[30]. У американців цей вираз став крилатим — мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків — ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.
Харрі все ще вичікував.
— Гретте, — сказав Расколь.
— Гретте? — Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи — і вони вилізуть їй на лоба. — Гретте? — На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. — У Гретте алібі! Тронн Гретте — бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…
— Він невинуватий, — сказав Харрі. — Знаю. — Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. — Але ми говоримо не про Тронне Гретте.
Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.
— Ти чула про Льва Гретте? — запитав Харрі. — Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, — це що він живе за кордоном.
— Лев Гретте, — повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. — Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього — такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. — Вона подивилася на Харрі. — Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?
Харрі кивнув.
Беате наморщила лоб:
— Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.
— І це пояснює дещо інше, чи не так?
Подумавши, вона поволі кивнула:
— Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.
— І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.
— Звичайно, — підхопила Беате. — Вона стала свідком, і він не міг допустити, щоб вона його впізнала.
Харрі підвівся.
— Піду попрошу Халворсена зварити нам що-небудь міцніше. Зараз дивитимемося відео.
— Готовий посперечатися, Леву Гретте заздалегідь не було відомо, що Стіне Гретте працює там, — сказав Харрі, дивлячись на екран. — Видно, він її впізнав, але все-таки вирішив використовувати як заручницю. Проте він мав розуміти, що зблизька вона обов’язково впізнає його — хоч би по голосу.
Беате здивовано похитала головою, дивлячись на кадрі, де поки панували мир і спокій, а Авґуст Шульц, який човгає підошвами, був іще на півдорозі до мети своєї подорожі.
— Тоді чому він усе-таки зробив це?
— Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. — Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. — Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив — вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.
— Абсолютно холоднокровно.
— Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, — навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?
Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.
— Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, — сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.